Степан Процюк. Аналіз крові. – К.: Грані-Т, 2010. – 144 с. (Серія «De profundis»)
2010 рік починається у нас химерно: вже не кажу за політичні обриси і перспективи, які грозять випхати українство на безлюдний острів. Ось тільки проблєма, – того острова катма найти. В літературі все йде своєю чергою, і думаю, попри всі негаразди суспільно-політичного характеру, йде все краще і краще. І думаю, має рацію Юрій Андрухович у передноворічному інтерв’ю журналові «Главред», стверджуючи, що 2010 рік буде кращим за попередні...
Цьому свідченням і нова книга есеїстики Степана Процюка. Він не звертає уваги на всі балачки навколо його імені і творів, і мов той ратай, кладе скибу за скибою, не чекаючи прогнозів, а сподіваючись на добрий урожай.
«Аналіз крові», так колись називався вірш, в однойменному поетичниму циклі Процюкової збірки «Апологетика на світанку» (1995). Це повернення до себе колишнього ще раз переконує мене в тому, що світоглядно і творчо Процюк сформований вже в середині 90-х. Інша справа, що роки додали не так новизни естетичної , як житейської мудрости і розважливости. Зрештою, вони згармоніювали внутрішній світ Степана Процюка, виховавши у ньому письменника. Саме так, Процюк виховав себе сам як літератор. Можна сперечатися або не звертати уваги на його світи, але вони, ці світи, існують, і в них живе Степан Процюк. Це не вигадані світи, позахмарні величини. Це терпкі, щоденні роздуми, з яких Процюк виходить не так сильнішим, як врівноваженішим. А можливо, його врівноваженість і є його силою.
Процюк не боїться говорити про свої комплекси. Але не багатьом вдається із своїх комплексів створити літературу. А створивши, він вже переміг, бо є тим письменником, який давно вже не старається нікому сподобатися, але як чиста і наївна дитина (образ Білого Хлопчика не випадковий у естетиці Процюка), прагне допомогти змінитися іншим, оскільки сам зазнав благотворних змін через і завдяки літературі.
Процюк у своїх есеях говорить про Людину в контексті вічної боротьби за неї і в ній. Цим він завжди привертатиме увагу, навіть якщо нам чужа його стилістика. Він ставить ті ж самі запитання, що в російській літературі ставив Достоєвський, в італійській Моравіа. Процюк є письменником-моралістом, але не декларативним, а світоглядним і естетичним. Процюк не пише творів у чистому вигляді, він переосмислює ті суспільно-естетичні ідеї, які роблять світ кращим, аніж він є.
Просто треба звернути увагу на сюжети прозових творів Процюка, аби зрозуміти, що він прагне сказати. Там немає літературного і психічного збоченьства , в яке, на жаль, вироджується проза Олеся Ульяненка, там немає статево-ґенітальних копирсань, чим зловживає сучасна літературна молодіж, там відсутнє стилістичне самолюбування, – там є велике бажання згармоніювати світ національний, естетичний, витворивши універсальний ключ битія.
Есеїстика – ця «монтенівська» пастка для лінивців і дурнів, у Процюка набуває форми самотнього трибуна, який виступає не на мітингах, а насаперед не допускає навіть права розчаруватися самому. Інколи мені шкода, що Процюкові бракує твердости переконань його покійного батька (той за десять днів до смерти просив посадити його в машину і повезти в село для аґітації за український вибір: 20 людей я заґітую, – твердив старий Василь Процюк). У той же час я розумію, що форма переконання Степана Процюка і твердість його переконань дещо інша: вона розрахована не на межові ситуації вибору, а на постійне працювання над собою.
«Аналіз крові» Степана Процюка, попри його «літературний психоаналіз» і засилля літературних доль, алюзій, ретроспектив, порівнянь, – є книгою-провідником у внутрішньому бажанні Людини до очищення і оновлення. Все одно це книга світла, навіть якщо наш «аналіз крови» викликає застереження...
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2010/02/08/071445.html
|