Буквоїд

Авангардні кроки Миколи Савчука в “Огневергах арканів родинних”

15.12.19 21:59 / Любов Сердунич, член НСПУ
Отримала чудовий дарунок особисто від автора, Миколи Савчука – його восьму поетичну збірку “Огневерги арканів родинних”.
Не про кожну збірку хотілось би висловитись, а на цю -- не можу не відгукнутись. Знаю, що вже були відгуки про “Огневерги” і, звісно, ще будуть. Хтось зверне увагу на майстерність автора, художню довершеність його творів, хтось – на новизну, хтось – на тяжіння до витоків нації, рідного світогляду. А мені хочеться звернути увагу читачів і критиків на мовну версифікаційність поезії М. Савчука, вправність автора у творенні Слова і творенні Словом. І все це йде з поверхні Слова у його потаємні, незвідані, загадкові глибини.           Танець-аркан не випадковий на обкладинці. У ньому – первісний азарт, самобутній, оригінальний вияв вдачі авторових краян: горян-буковинців. Це водночас і заклик до єднання українців у спільному, дружньому родинному, родовому й національному колі. Те, чого нам бракує завше, особливо – зараз. Те, чого так палко прагне поет-грамадянин, Микола Савчук.        Поезія М. Савчука – це не одні легенькі ліричні описи природи або заримована проза. Її так просто, за день чи два, не прочитаєш. А втім, такої, одноденної, я й не шукаю. Тому поринула з головою у цю поетичну глибінь! Тим паче, що й сама віршую, тож мені поезія Савчука – особливо близька! У збірці  -- поезія  в кожному рядку! Вона – наче грона вересневого винограду: налита сонцем алегорії й теплом метафоричности та образности. Ряснить збірка цілими пластами буковинської, подільської (й взагалі української мітології). Вони – мало не в кожному вірші! Це – сотні (якщо не тисячі) емоцій, співставлень, образів, осмислень Його Величности Слова. А секрет у тому, що в системі організації поетичної віршованої мови автор рясно застосовує мовні засоби: звукопис, алітерацію, асонанси (с. 13, 28, 29, 36, 48, 74, 75, 86, 88, 95, 105…). Його поезії властивий швидкий, динамічний плин духовних асоціацій – і ці поетичні нюанси органічні, майже невловимі із-за високої громадянської напруги патріотич них роздумів автора:   Думка настирна, чіпка, наче лижниця,/ Та, що в трьох сальтах кружля на фристайлі: Що по мені тут колись та залишиться?/ Тайна бездонна, велика невтайна. Думка кружля, та не знає приземлення / (Їй лиш злетіть дай з крутого трампліна!): Боже, коли українське населення / Стане єдиним, устане з коліна?!                                                                                     (“Є Україна! І нею залишиться”)   Ще промовистий приклад – новаторський вірш “Тарасозалежність”:   Я – Ліно-колінопоклонник,/ Я – часо-Тарасо-залежний – Обліктився на підвіконник / У роздумах серцебентежних.              Доречна і яскрава  строфа (із поезії ”Тече з черешень чемрна рудь”) про нашу багатостраждальну, багатовекторну долю-недолю, яка в своїх крутих витках-повторах є часто немилосердною до нас:   Тече з черешень чермна рудь / У час осінніх листотеч. …Хто там сховав кривавий меч?../ Дивись, пильнуй та не забудь! …Чи в Каффу бранок знов везуть?/ Рятуй їх, доле, не туреч!..   Схоже, рясні версифікаційні художні засоби – справжнє багатство поета, його яскрава мистецька візитівка. Не обтяжуватиму цитатами (хоча хочеться), позаяк це будуть розлогі цитати і їх буде надто багато, лише спроваджу на сторінки: 110, 111, 115, 122, 128, 151, 163, 169… Втім, щоб читач зрозумів, про що йдеться, наведу лише декілька з багатьох (у віршах вони зажирнені): “Жура журкоче журавлем В краї жаркі та журавлині”; “Знову озоном сосни наозонений»; «Такажагуча та мажорна Ця ружажитолюба – жорна!”; “Дзеркало зиркало зором моїм”... Любить автор каламбурити, про що красномовно свідчать вірші “Циклічний каламбур”, “Подільські рудки”, “Вертеп слів”.                 Ось іронічні, грайливі рядки із вірша “Циклічний каламбур”:   Люди, що спішать до осені, /Набур-набур-набурмосені. Ярими та ледь озимими/ Легко входимо у зими ми. О веснімчимо причесані –/ Як овес, овес-овеснені. Влітку сонцем (мчать!) запарені/Одинокі і попарені.        Чого вартий лишень один вірш: “Переберія, або Вертеп слів”, де все у ньому (й у збірці) – “то темипро тотеми темні– про знаки родові тотемні”…  Процитую ще кілька напрочуд вдалих каламбурів із “Переберії слів”: Лиш про сорокув полі говорили – /І  просо рокуцього не вродило.  А батько знав про те та бачив,/ Що син тихцем уже табачив!  Ти полем йшов – лиш просо бачив?/ Тоді той день ти прособачив!          Микола Савчук – вправний віршобудівельник: рядками він “зводить” цілі будівлі: просторові форми для глибоких філософських роздумів( “Українське розп’яття”):   Невже така приреченість довічна: Мовчати, виглядати, бідувати Вкраїні на хресті географічнім Знедо- леній, розтер- заній,  розп’ятій?               Поет-Лікар лікує і поза кабінетом: лікує словом і жартом. Втім, у виданні багато творів – і про лікарський фах, свій, рідний. І це – зрозуміло: Справжній Лікар-Поет лікує не лише медикаментами. А в Лікаря-Поета – вдале поєднання місії Зцілителя людських душ! Особливо – Словом…        Автор  оригінально і гідно бачить свою творчу роль в літературі. До прикладу рядки із поезії “Графи поетичного графства”:   Я – лицар слів. Я – слова раб. Я – графомен./ Словесний меч підняв супроти світу злого! Збуди мене вночі, спитай мене удень – / Скажу: я слова раб ,я є людина слова!    А вірш ”Свіжа рима – сторінки царівна” – це взагалі порадник (без повчань) для поетів-початківців, та й, гадаю, для кожного версифікатора-віршаря різного рівня і калібру:   Не сприйму блуд прийменників-клинців /У рядках, як лжесвідків підпірки. Не люблю мудрування безликі /Та мілке  сухозлоття говірки! Не сприйму бідноту лексиконну/ І моралі засмажених етик; Як вважа себе бардом в законі /Недолугий зазнайко-поетик.         Заворожують звернення автора до нашої давнини, згадуючи Аратту, Артанію, Рода, Дану, Лелю, Полеля, Світовида (с. 19, 20, 40, 152…), до справжніх національних героїв, наприклад, Аттили. Про нас, давніх і сьогоденних, невмирущих, про українську минув-шину (с. 130, 133...). Отже, читайте “поетичний конспект” нашої історії – полум’яні стро- фи із “Скіфських тотемів”:   Росиночки ранні, Досвітні, прозорі –/ Ми  протословяни, Що з передісторій.  Одвічні, стодухі. На зоряній гілці / Дажбожі онуки. Пеласги-трипільці. Будь, Ладо, Зорею, І ми будем доти./ Ми – гіпербореї В очах Геродота. Стрибожі онуки З сузір’я Перуна. /Ми – діти розлуки: Незгасні та юні. Ми – сильні й безсилі. Ми – бідні й багаті./ На скіфських могилах Нема зіккуратів. То дань Вавилону, То сходи до Бога. /У світі бездоннім Ми – діти   Стрибога. Вогонь із водою Навік поженили./ І сумішшю тою Наповнили жили! На святі Купала Палили красуню –/ Богам догоджали. І страшно, і сумно… На коней сідали В годину сувору./ І персів прогнали За скелі Босфору! І скальпи знімали Не з трупа – з  живого! /Ми  добрі й безжальні. Ми – діти  Стрибога. Ми – вани, ми – анти . Ми – діти  природи./ Ми – вічні  атланти Слов’янського роду!           Звертається автор і до сучасних тем: революція, московинсько – українська війна (“Захиснику Вітчизни”, “Послання  Меркель”, “Іпостасі хижака”)…Вселенськими масштабами зобразив поет захисника Вітчизни в однойменному вірші:   Як  “гради” б’ють і чути регіт куль,/ А у димах вкраїнські рідні висі, Вхопися хоч за Грінвіч, хоч за нуль,/ Хоча б за спомин!!. Встань і ухопися За мамину проболену печаль…/ А ще скажу – сказати це не зайве: Тримайся за сріблясту вертикаль / Тоне-сень-кого мі-сяч-но-го сяй-ва!!   Схоже, будь-яку сферу життя автор уміло поєднує з поезією. Свідчення цьому – вірші “Таємниця Гіпотенузи”, “Тригонометрія кохання”, “Артеріальний кошик”, “Кардіогра(ма) Хмельницького”. Ось кілька “штришків” із “Тригонометрії кохання”:   В хаосі кипучім, в одвічному русі/ Єдина миттєвість відведена, Щоб Катетустрілася Гіпотенуза /П’янка, молода, рівнобедрена.  Здавалось: ходили і знались як друзі /Дві скромні, безмовні невинності... ...Відношення Катета йГіпотенузи / Дійшли до народження Синуса!              …Отака вона тригонометрія нашого життя з її класичними любовними трикутниками, гіпотенузами, катетами, синусами та мелодрамами, чи не так? І тепер скажіть, що в тригонометрії відсутня поезія! Звісно, кожен вірш – це славень мові. Однак є й окремі, присвячені їй. А втім, славень їй, рідній мові, автор виспівує кожним твором, де стільки рідних слів: напівзабутих, і живих, і новостворених ним щойно!    Це рядки з вірша “Маю мову”:   Лине мова Різдвяним вітанням,/ Благовістом, Великоднем вранці! ...Це за неї батька у кайданах/ Гнали у румунську сигуранцу... Вічне слово у душі по вінця Плачем /дримби й дідових цимбалів!  ...На Олену Пчілку за слова вкраїнські/  “Кандали” імперські напинали...  Бризни водограєм в мовнім раї,/ Слово Котляревського-Енея!  Маю мову я, якою розмовляю, / І якою думаю про неї!   Легко створити людину, будинок, важче – створити слово. А у збірці їх, автор- ських, Савчуківських, неологізмів – безліч! Зокрема, на с. 16, чи 46, 66, 74, 86, 89, 96, 135, 138, 151…Ось вони(і це лише маленька частинка!): ”заукраїнь”, “забуковинь”, “перевес- ниться”, “перекотидоля”, “байданія”, “відкопитило козацтво”, “Ліно-коліно-поклонник”, “часо-Тарасо-залежний”, “неперемудровані”, “віршотравень”, “робінзонив”, “зчерв’якувався”, “кардіогра(ма)”, “дощевірші”, “розтижнення”, “подвижки”, “непо- вернулість”… Приємна поетична свіжість!.. Крізь усю книгу пульсує образ ріднокраю та знедоленого українського народу. Доладним прикладом є “Ода ратаям” – стозболена присвята “орачам-оріям, заїждженим їздовим колгоспногопекла 50-60рр. минулого століття” :        Орли орали оріяну висі.  На скиби вітру – неба переліг.      Під веснуванням світу я спинився,  Дививсь на те видіння скільки зміг!      Крильми орли орали неба прозір –  Їх борозни світліли вдалині.      А полем ратаї ходили босі,  Щоб перелоги піднімалися земні.      Ті орії заїжджені до краю,  Пекельники, колгоспні їздові,       Брели полями аж до брами раю –  Приймуть їх там за муки трудові!       Обдурені, облаяні, обдерті,  М’язисті, довгов’язі, молоді –       Вони вергали свіжі брили вперто,  Аж коні вигиналися руді!   …А ще – розмаїття жанрів: вірш класичний, вірш оригінальний, ода, феєрія, калам- бур, балада, телебалада і, звісно ж, паліндроми. Вірю, що цю чесноту нашої мови – паліндроми – поет розвиватиме з притаманною йому творчою наснагою. Миколу Савчука цілком треба віднести до поетів-авангардистів. Його авангардизм – це впевнена, талановита гра образами, значеннями, звуками. Але його “гра” – не задля гри! Це його серйозний вклад в розвиток нашої рідної української мови.     Його поезія спонукає мислити, шукати, пізнавати… Є у віршах  рядки, які дещо важко читаються, одначе скільки в тих рядках поезії й новизни! Місцями є помилки граматичні, але без них не видано ще жодної книги…  Читаю вже прочитану збірку – й зринає відчуття непрочитаности: наче не читала, читаю – мовби вперше. Що то – поезія! Слушно зауважував колись письменник Василь Остапов(ич) (світлої пам’яти!): “Поезія – це коли хочеться читати і вдруге, і втретє”. Поезія Миколи Савчука – саме така, та ще й просвітницька. І майже кожен вірш – не без гумору! Пірнула у поетичне плетиво – наче в море. Читаю – і бачу, що дочитую, що скоро цей словесний рай закінчиться. І я… розтягую задоволення: стримую себе, вертаюся до вже прочитаного, зупиняюся, щоб залишити на завтра! Як тут не сказати вже класичне: “Поезія – це завжди неповторність”.. Поезія – це коли хочеться повторити читання. То ж якщо, шановні читачі, хочете наснажитися справжньою поезією, побувати в її лабіринтах, – візьміть до рук збірку Миколи Савчука “Огневерги арканів родинних” і пориньте у її безмежну глибину.  Браво, авторе!
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/that to read/2019/12/15/215950.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.