|
(відгук про фільм «Захар Беркут» (2019) за однойменним твором Івана Франка)
…Мені не пощастило в дитинстві – учителька української літератури була дуже посередньою особистістю, і шкільну програму радянської середньої школи я опанувала з деякими лакунами. До «нецікавих» творів утрапила тоді й повість І.Я. Франка «Захар Беркут». Надолужувала прогалину в інституті, проте це вже був аналітичний, а не емоційний підхід.
Перед переглядом фільму свідомо не освіжила текст, щоб сприйняти фільм як кіно, а не як екранізацію твору.
Попри те, що я люблю образне, тонке, глибоко психологічне кіно, попри безліч критичних зауважень щодо попсового характеру фільму, українсько-американський історичний екшен Ахтема Сеітаблаєва і Джона Вінна«Захар Беркут» мені сподобався.
Чому?
Насамперед тому, що в ньому дуже чітко формулюється ідея, якої так потребує сучасне українське суспільство, розхитане політиканами: з ворогами треба битися, а не домовлятися. І за мотивами твору українського класика І.Я. Франка у фільмі доводиться життєдайність такого кредо, попри драматичні перипетії історії боротьби тухольського племені за право жити вільно на своїй землі.
Так, фільм для широкого глядача. Бо з «масами» треба розмовляти, «маси» треба виховувати, а не зневажати.
У сюжеті твору чітко прописано етапи боротьби карпатського племені тухольців проти підступного і жорстокого ворога −монгольської орди. Історія 13 ст., описана Франком/відзнята в кіно, відлунюється в актуальній темі −теперішній боротьбі за незалежність України з Росією. Крупні плани хижих героїв −представників монгольської орди, як на мене, у дивний спосіб асоціативно грають з образами вірша О. Блока «Скіфи», який присвячений Росії:
Мильоны −вас. Нас −тьмы, и тьмы, и тьмы.
Попробуйте, сразитесь с нами!
Да, скифы −мы! Да, азиаты −мы,
С раскосыми и жадными очами!..
……………………………………..
…Мы широко по дебрям и лесам
Перед Европою пригожей
Расступимся! Мы обернемся к вам
Своею азиатской рожей!... (1918)
Також актуальна українська проблематика проглядається в темах єдності/внутрішнього протистояння, справжніх/імітованих братніх почуттів, у темі зради/колаборації, у темі мудрості та головних цінностей вождів чи псевдовождів.
Проте глядач будь-якої країни знайде тут аналогії і до своєї національної історії та язичницької міфології своїх предків, бо архетипи створено крупними мазками, без занурення у глибокі деталі.
Серед героїв фільму домінують образи потужних воїнів: це і тухольці, це і їхні союзники/зрадники, це і їхні вороги. А також є образ жінки-воїна – Ксени/Зени по-слов’янському – Мирослави.
У фільмі, ідилічні картини якого поступово переростають у вирішальну битву, йдеться і про родинні цінності, і про виховання воїна, і про кохання, і про символіку святкових чи поховальних обрядів, і про політику/компроміси/зраду, і про громаду, і про боротьбу за свободу як право і головну цінність будь-якого народу.
На мене найбільше враження справила операторська робота – виразні крупні, середні плани, різні ракурси зображення неймовірної природи величних Карпат, майстерно відзняті кадри з кіньми тощо.
А також (чого я зовсім не очікувала!) мене захопила енергіядвобоїв і батальних сцен))) До слова: під час перегляду фільму два глядачі років 30-ти, скептики, що сиділи поперед мене, критично висміювали певні ракурси/епізоди/кадри кіно (зокрема, еротичну сцену). Але коли дивилися кульмінаційні кадри про вирішальний бій в ущелині – замовкли, затихли. На якомусь епізоді я помітила, як один із них спостерігає за моєю реакцією – а мене енергією, що йшла з екрана (зокрема, в епізоді з руйнування греблі), просто втиснуло у крісло. Побачивши емоції дорослої тьоті, хлопці перестали підсміюватися, бо переконалися, що я (глядач) точно не пацан, якому бракує драйву у повсякденному житті. І, очевидно, у цьому фільмі щось є…
Щодо акторського ансамблю, на який нарікають: так, мені б теж хотілося, щоб у головних ролях були задіяні українські актори. Очевидно, що фільм відзнято на компромісних засадах, і провідні партії (із PR/фінансових/кінопрокатних та ін. причин) зіграли (в цілому зіграли добре!) американські артисти. Але я розумію, що у молодої держави, яка долає дуже багато тяжких викликів, бракує коштів. Більше того, як я раніше вже писала, тут, в Україні, поки що бракує і акторів із потужною харизмою. Якби ще при силі були і жили Богдан Ступка, Костянтин Степанков чи Микола Олялін, які не встигли зміліти/змаліти у телесеріалах (чи у міністерських кріслах), тоді, очевидно, не було б потреби запрошувати легіонерів…
Однак, хочеться подякувати режисерові А. Сеітаблаєву за долучення до акторської команди блокбастера Віктора Жданова (Хорун), Андрія Ісаєнка (Петро), Олега Волощенка (Гард) −українських акторів, потенціал яких запам’ятався ще з фільмів «Кіборги» та «Позивний „Бандерас“». (До слова, добре, що цей фільм обійшовся без В’ячеслава Довженка, талант якого, як на мене, теж «з’їдають» серіали).
Резюме: моя донька Наталка, що має дуже чисті безпосередні відчуття будь-яких подій і людей, на запитання:
- Ну, як тобі це кіно?..
Відповіла:
- Клас!
Ну, і замість епілогу:
…Перед нами з попереднього сеансу вийшло понад 50 школярів. Я подумала, що їм пощастило з учителями, які привели їх в кінотеатр на «Захара Беркута».
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2019/10/20/090808.html
|
