Олесь Ульяненко, на думку багатьох, зокрема Ліни Костенко і Павла Загребельного – один із провідних письменників України. Але його жорсткі дискомфортні тексти читацька аудиторія сприймає неоднозначно. Може тому, що Ульяненко ставить читачам такі запитання, на які нелегко відповісти.
- Олесю, в Україні вже давно говорять про національну ідею, про те, якою вона має бути. У мене, принаймні, складається таке враження, що національну ідею вишивають хрестиком. У тебе такого враження немає? І ще – чи може література об’єднати народ?
- Згоден із тобою. Національну ідею не вишиєш хрестиком на вишиванці. Це величезна праця істориків, хоча сьогоднішня історія – це теж свого роду література. Що ж до власне літератури – і твого запитання… Певна річ, і література в об’єднавчому процесі займає не останнє місце. В ідеалі література — це магістраль у майбутнє, певною мірою пророцтво. Чого, на жаль, немає у більшості сучасних письменників. Погляньте на сучасний текст. Що в ньому? Напилися, накурилися анаші – і ось що із цього вийшло. Це нагадує розмову підлітків, які розповідають одне одному, як вони «круто нажерлись» учора. А про причини того, що, в принципі, людям нічим зайнятися, окрім того як бухати і колотися, ніхто не пише, майже ніхто. За такого розкладу природною є реакція читачів. Подивіться на книжкові наклади. У кого – 3 тисячі, у кого – 5. Таке відчуття, що сучасні літератори пишуть для себе.
Про вторинність текстів говорити можна довго. Але якщо у двох словах, то складається враження, що наші письменники «передирають» все у росіян. А росіяни, у свою чергу, - у західних.
- Якщо вже говорити про Росію, то чи нема конфліктів в Україні між російськомовними та україномовними письменниками?
- Останнім часом немає. Я, принаймні, не чув. Раніше – так, дивилися одне на одного косо. нині все це відходить у минуле. Може, це тому, що дорослішають люди. І усвідомлюють, що живуть в одній державі. Саме поняття «держава» не національне. Держави, що будуються за національною ознакою, розпадаються за дуже короткий час. Прикладів, я гадаю, наводити не треба.
- Нині модним стає імідж борця з Національною експертною комісією України з питань захисту суспільної моралі. Дехто на цій боротьбі робить собі кар’єру. Як ти ставишся до цього – як до шоу чи як до боротьби?
- Боротьба у вигляді шоу – це не найгірший вид боротьби. Але коли я подавав до суду на комісію, я про шоу і про піар не думав. Я хотів продавати свою книжку. Мені заборонили це робити. Природна реакція нормальної людини в нормальній країні – щоб суд розібрався в цій ситуації. Розпочався процес. Через нього я потрапив до лікарні з нервовим виснаженням. І народилась іще одна легенда про те, що Ульяненко, мовляв, замовив цей процес заради піару. Але, по-перше, навіть найбільш нездогадливі люди розуміють, що піар коштує чималих грошей, а я живу геть не шикарно. По-друге, сама ідея судового процесу заради піару – абсурдна у нашій країні, де судова система паралізована, тож незрозуміло, який суддя від якої політичної сили вестиме процес завтра. Як після чергових виборів зміниться закон. Ба більше: якби я тоді знав, у що перетвориться цей процес – до суду не подавав би.
- А як же боротьба?
- Боротьба з ким? З тінями боротися сенсу немає. Є люди, які цим займаються професійно. Отримують гранти, організовують шоу, фінансово облаштовують собі життя… Мені це не цікаво. Я займаюся літературою, тож часу на поп-культуру не маю.
- Я знаю, зараз ти працюєш над романом з умовною назвою» «Пророк». Про що він?
- Я – людина не забобонна, але про що роман – не розповідатиму. А то мої оповіді доводилося читати в інших письменників. Тож скажемо так: працюю над новим романом.
Бесіду вів Олександр Моцар
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/events/interview/2010/02/02/160426.html
|
