|
Остап Українець. Канцелярія хрестових походів. – Х.: Фабула, 2019
…Знаєте, чому саме в історії з цим романом маємо сякий-такий жанровий поступ і відхід від естетики літературного картелю родини Андруховичів, а також можливий кінець епохи угодовства, який тільки нам на східних землях і знаний, а там, на західних, навіть дивно що таке можливе в юному Юрковому середовищі?
Так от, відкривши було свого часу «Фелікса Австрію» Софії Андрухович і надибавши на перших сторінках слово «єврей», тут же й закрив був книжку автор сих рядків. Невже, подумалося, дарма він змагав за історичну граматику на початку становлення цієї науки, яка щойно тоді разом з «поеткою» і «Атенами» здобула також «Маріюпіль» і «Кальміюс» нехай хоч і в самих лише текстах його власного журналу «Український Засів», що виключно за правописом 1928-го року видавався? Натомість цього разу, тобто в «Канцелярії хрестових походів» Остапа Українця, «жид» з «жидівкою» об’явилися вже на 12-й сторінці, куди спромігся добрести слабко темперованою оповіддю, і подумалося: от же чудасія, згадані автори «Фелікса Австрії» і «Канцелярії…» родом з одного міста, обоє вважаються продовжувачами традицій «станіславського феномену», а такі різні підходи. Немов радянський з українським, еге ж?
Утім, цілком можливо, що комсомольський дух, нарешті, поволі вивітрюється з цього самого «феномену», і все частіше пишуть тамтешні люди не про батька з мамою, які, значить, чи то головою в колгоспі, а чи бухгалтеркою в сільраді, а про діда з бабою, а то й взагалі про більш сиву давнину, як-от в романі вищезгаданого автора, не авторки. Звісно, сякі-такі перегини на стилістичному шляху в нього трапляються, оскільки бабів з дідами, не кажучи вже про батьків з матерями з їх радянським минулим ніхто не відміняв, і жінка у ХVІІ сторіччі може несподівано гукнути до свого любка в схроні: «Та швидше їж, ніч не безрозмірна!», але це так, щоби бути зрозумілішим для того, хто навіть слова «гебрей» ніколи не чув.
Решту етнографічного краму можна було б списати на регіональний патріотизм, коли автор хоче бути цікавий виключно своєму рідному краєві з відповідним читачем прикарпатського вишколу, бо решті, чесно кажучи, все одно, чи «приїхав пан Бжезінський до міста Галицьким трактом, себто з боку Княгинина», чи спинився «у Бурштині,над Гнилою Липою», і яка там річка взагалі протікала – Полтва, Ворскла чи Уди
Отже, навряд чи краєзнавчі прикраси в мові та стилі покликані відкинути непосвяченого в місцеву специфіку, яку таять в собі прекрасні «бисаги» (або «бесаги») авторської естетики. Яка вона? Наприклад, редактор видавництва, де вийшла «Канцелярія хрестових походів», називає її автора «людиною Відродження», навряд чи маючи при цьому на увазі розмаїття його талантів (бо той лише пише літературу), але ж і не зовнішній вигляд (борідку з кучерями) так само. Швидше за все, хочеться вірити, ідеться про відкритість «городу і миру», що неабияк сприяє бажання автора роману подарувати читачеві «непричесану», тобто без мовних виправлянь історію свого рідного краю.
До речі, історія. Вона так само різна по обидва боки Дністра з Лопанню. В одних свитках це Смерть, яку все одно здибав ідальго, тікаючи від неї на війну, у других, як-от в «Канцелярії…» - це Життя, за яке пили подорожні, врятувавши від погибелі одного з них, котрого й цадик не схотів приймати. Один з її героїв вимагав ксьондза, щоби той освятив ремонт його воза, другий «знайшов собі притулок у жінки, котра радо впустила його до себе за плату, до якої вельми вдатні всі молоді спудеї», третій взагалі з’явився невідь звідки.
Епоха була така, що Османська імперія наступала, і «не так багато часу минуло з перейшлої війни і перейшлих набігів, а тераз, кгди маєме оброну найслабшу, то паче мала би татарва напасти, як укріплення будуть піврозібрані», як кажуть у романі, в якому саме будують фортецю у Станіславові.
Тим часом не знати, чи саме це мав на увазі автор, але ідея твору полягає в тому, що численні герої з персонажами зібрані у ньому з тією самою метою, що й при будівництві Вавилонської вежі, та й кількості мов, якими вони гуторять, наразі не стало менше. Так само, як і побільшало слів, які нарешті виходять зі «станіславських» бисагів.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2019/08/23/110639.html
|
