Буквоїд

Степан Процюк. Темна сторона Місяця

10.07.19 23:21 / Opinion
Часто наш народ проявляв чудеса не лише витривалості, але й винахідливості та мудрості. Особливо стосовно приватних, побутових проблем…
Чому ж тоді Пантелеймон Куліш (якого радянська критика, що часто складалася із усіляких шарикових, називала не інакше, як Панько, із пролетарською фамільярною насмішкою) писав в одному зі своїх віршів про – уявіть, український народ! – таке: Народе без пуття, без честі й поваги, без правди у завітах предків диких, Ти, що постав з безумної одваги гірких п’яниць і розбишак великих. Ба більше! – розлючений Куліш ще кидав навздогін із якоюсь безнадійно-саркастичною гримасою: «збагни, який ти азіат мізерний». Добре, нехай Куліш, якого називали «аристократом» і невротиком, був за щось ображеним на наш народ. Хоча його роман «Чорна рада» мав значну прижиттєву популярність, як і сам Куліш, що, до речі, своєю надгробною промовою витворив першу підвалину шевченківського культу. А що ж Тарас Шевченко? Так, він був медіумом, який містичною енергією слова врятував оспалу й осунуту національну душу. Але стихійний учитель-син невидющого народу добре бачив: «А ви дивилися й мовчали, і мовчки чухали чуби, німії подлії раби!» чи «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя» тощо. Звісно, Тарасе, якби в них була своя мудрість, то вони би не відчували ненависті до петлюрівців чи пізніше до бандерівців, якими навіть дотепер і навіть у центральноукраїнських селах обзивають «западенцями» (які також заробітки в Росії незрідка люблять, здається, понад усе)… Але може, галичани, «українські австріяки» (як лише їх не називали), були всуціль патріотами? Кажуть, коли починалася Перша світова війна й Січові стрільці готувалися до національного чину, наприклад, у Коломиї (зараз Івано-Франківська область) безперестанку проводили… фестивалі. Тому, напевне, у 1905 році Іван Франко, якого галицькі селяни зраджували на виборах, міняючи на кандидата, який дарував дрібні подарунки, писав у пролозі до поеми «Мойсей», жахаючись байдужості та інфантилізму широких народних верств українців: «невже задарма край твій весь политий кров′ю твоїх борців?». Чесно кажучи, навіть у фольклорі відбита хвороблива національна фіксація на дрібних матеріальних перевагах так званих «багатих»: «на багацькім сині вишита сорочка, а на сиротині нема ні шнурочка» (уточнюю, вони обоє мертві); «бідні дівки ідуть заміж з чорними бровами, а багаті сидять вдома з кіньми та волами» (мовби «багаті» сільські дівки не можуть, не мають права бути фізично привабливими). У Евгена (поет наголошував на саме такому варіанті власного імені) Маланюка є, як на мене, замежово страшні поетичні рядки, наповнені непримиренним внутрішнім конфліктом: «А може й не Еллада степова, лиш відьма-сотниківна, мертва й гарна, що чорним ядом серце напува і опівночі пропадає марно». Думаєте, тут ідеться про якусь некрофілію із відьомським шабашем? Звісно, ні. Степова Еллада – це для поета ідеал омріяної державницької України. Не забудьмо, що Маланюк, родом зі степів Кропивниччини, будучи царським офіцером, таки вибирає Україну, якій присвятив своє життя і талант поета та есеїста. А потім багато літ еміграції, нарешті самотня смерть у Нью-Йорку… Він бачив на своєму віку чимало зрад, людських перероджень, погляду гоголівського Вія із-за начебто відкритої усмішки. Серед усього цього для Маланюка були найстрашнішими зради українській ідентичності, переродження козацького краю у вимучену голодомором тінь, у божевільну панночку, що практикує людоїдство… У своїй поезії та есеїстиці Маланюк, як ніхто, далекий від патріархального замилування українською старовиною, від сентиментальної емігрантської мрійливості. Він намагається зрозуміти витоки відступництва, національного матеревбивства та батькопродавства, бути чесним стосовно болючих сторінок нашої історії: «Мізерія чужих історій і сльози п’яних кобзарів, всією тучністю просторів повія ханів і царів», або «це ти – попівна Роксоляна, байстрюча мати яничар». Евген Маланюк помер на чужині, ціле своє трудне життя працюючи, як лише міг, для України. Як на мене, він є одним із найкращих українських поетів та публіцистів першої половини ХХ століття. Але й у радянській Україні були ті, хто відчували національний сором від переродження багатьох душ, сором, який незадовго проріс розкішною отруйною рослинністю. Василь Симоненко, молодий і замежово чесний, особливо з огляду на час і місце свого народження (як і Григір Тютюнник, бо є письменники, для яких викривлення душі брехнею рівнозначне смерті), писатиме: Україно, тебе я терпіти не можу, я тебе ненавиджу чуттями всіма, коли ти примітивна й на лубок похожа, коли думки на лобі у тебе нема. У віці 28 років Симоненка побили, і він помер у 1963 році… Тут згадується ще так зване «самогубство» Володимира Івасюка у 1979 році. Схиляю голову перед їхньою пам′яттю… Даруйте, що так багато про темну сторону Місяця. Без неї немає світлої сторони, нема довершеності й цілісності. Бо, як писав Маланюк, «Коли ж, коли знайдеш державну бронзу, проклятий край, Елладо степова?». Загалом нема нічого дивовижного в тім, що Україна, яка пережила гніт кількох імперій із різними цінностями, Голодомор і Холодомор, народжувала так багато відступників, пристосуванців та байдужих. Упевнений, що на місці української історії з іншими народами було би не краще. Зрештою, Україна має чимало давніх, нових і новітніх героїв, енергетика любові й самопожертви яких поволі витворює нове мислення та нове відродження. Степан Процюк
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2019/07/10/232150.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.