Ігор Астапенко. Чаполоч. – Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2019. - 192 с.
Оскільки уникнути цієї теми все одно не вдасться, краще з неї й розпочати, і називається вона: проза поета. Про цю особливість дебютного роману Ігоря Астапенка згадали всі без винятку рецензенти; зауважувалося, що в книзі багато поетизмів, лірики, лінгвістичної еквілібристики, експресіоністичних пасажів тощо.
Насправді це лише половина правди: у «Чаполочі» добряча частина тексту, власне, і є поезією. Принаймні, модерною поезією того штибу, зразки якої можна зустріти в трьох поетичних збірках Ігоря Астапенка.
Місяцю встидно бути голим – провалитися би крізь небо. Лупа з голови Всевишнього обсипалась у темінь – світиться. Прибляклі скелети яблунь – смертельно живі – на рентгені ліхтаря.
На позір здається, що з «Чаполочі» можна назбирати віршів для половини нової поетичної збірки. Ба більше: читач іноді ловитиме себе на думці, що читає не роман, а добряче розширений і розтлумачений вірш Астапенка. Добре це чи погано – питання риторичне, але шанувальникам поезії автора ця книга має точно сподобатися.
Так а про що ж роман, можуть занервувати любителі прози? Автор доволі вичерпно дає відповідь на це запитання: про «деревоподібних, хирих, непевних, бозна-кому-потрібних – скалічених немовлят епохи пост-». Одного з таких немовлят звати Євген Горко, це своєрідний герой нашого часу, який чимось нагадує давно забутих Базарова-Печоріна, з величезними внутрішніми проблемами і глобальними претензіями до світобудови. Нігілізм героя бере витоки в глибокому дитинстві: його молода мама Анна цілий день торгувала рибою, а вночі регулярно віддавалася своїм знайомим по ринку й чарці. Наш герой дізнався всю голу правду про статеві стосунки ще тоді, коли його однолітки свято вірили в лелек. Гріховне ліжко прорипіло величну тріщину в душі і серці Євгена Горка, яку вже нічим не вилікуєш:
Анно, Анночко, дівчинко-жінко, ти кричатимеш у квадратний простір, і голос твоєї усолоди, розбившись об стіни, вбиватиме в мені бажання любити. Любити людей.
Єдину тимчасову розраду Євген знаходить в алкоголі (чаполоч – це та ж сама зубрівка, якщо хтось не в курсі), цигарках та зляганні з жінками – усіма, ким можна. Справді, герой не гребує ні доцями, ні їхніми мамами, ні сусідками, ні господинями осель, де мешкає, і Ігор Астапенко доволі різноманітно, почасти натуралістично, описує нам ці речі. «Колекція моїх жінок була схожою на колекцію пляшок», – зізнається герой.
Якщо подивитися на інший, нефізичний, бік героя, то це доволі освічена рафінована людина, що слухає Баха, цитує в оригіналі Лорку, читає Кортасара, Еліота, Лишегу, Плужника, Бодлера. Але ніхто не поділяє уподобань Євгена Горка, рідної душі його стріти – не судилося. В кращих традиціях літератури про «зайву людину» герой протиставляє себе світу:
Такі, як ти, щасливіші за таких, як я: ви не вмієте плавати глибоко. Вас не цікавить істинне. Ви – до болю біологічні. Ваше щастя – це пшик, який для нас непомітний. Ваша смерть не схожа на нашу. Бо ми – уже мертві.
І в фіналі герой тікає від світу в гущавину карпатських гір, щоб нарешті знайти щось притаманне своїй натурі, скаліченій в дитинстві жорстоким базарним мікрокосмосом:
Учвал рухаюсь до самого краю жінки-гори. Досягаю його. Глибоко вдихаю повітря. Почуваюсь розкрилено.
Звісно, таким коротким переказом книжка Ігоря Астапенка не вичерпується. Ще тут є детектив, страшна таємниця минулого, від якої втікає герой, мандруючи Україною. Ще є сповідь священику, в якій, певно, найкраще переплелися поезія й проза, і яку кортить перечитати принаймні ще раз. Ще тут багато чудових жіночих типажів, реальних зі своїм диким суржиком настільки, що починаєш здригатися на вулицях від чогось до болю знайомого.
У «Чаполочі» багато гарних метафор:
«… я хочу відчувати цей рухливий простір, цю легкість повітря, цей молодий вітер, – звідки ти знаєш, шо він молодий? – бо він чіпляється тільки до молодих лип, справді, глянь, старими він нехтує, вони стоять, як грубі свічки в коробці»
«пам’ятаю тільки небо, бо воно теж частина дороги, воно було біле, як сік молочаю».
Є й такі незбагнені порівняння:
«Диви, який ти дрєвній, ахахах, у твоїй пиці можна окуня розводити!»
А місцями Ігор Астапенко сягає платонівських (тобто Андрія Платонова) екзистенційних вершин:
«Наливаю чаполочі в обидві склянки. Вдихаю запах – сумно всміхаюсь. Ну, за життя – одним одне, незвідане й безмилосердне!»
Що ж, шлях від поезії до прози Ігор Астапенко пройшов доволі легко й елегантно – ніби чарку чаполочі випив, тепер на часі наступний рівень: пройти шлях від прози до… прози.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2019/07/01/183746.html
|
