Дєдик О. Г. Бої у Львові. 1–21 листопада 1918 року. Частина І. — Львів: Видавництво «Астролябія», 2018. — 192 с. (Серія: Бібліотека «Цитаделі»)
Сторіччя Листопадового Чину в Україні відзначали геть не так, як в Ірландії у 2016 році згадували сотий ювілей Великоднього дублінського повстання. Заходи з нагоди однієї з найпомітніших подій національної реконкісти не вийшли далеко поза межі галицької столиці — про них або красномовно мовчали, або вкрай побіжно згадували провідні ЗМІ держави. Про Листопадовий Чин найкраще нагадав галицький «Пласт», запаливши стрілецьку ватру біля львівської ратуші, та видавництво «Астролябія», підготувавши до друку перше в незалежній Україні академічне дослідження львівського військового історика Олександра Дєдика «Бої у Львові. 1–21 листопада 1918 року» про події сторічної давнини. Видання складається з двох томів. Перший, що вже побачив світ, розповідає про те, як українці здобули Львів, про початок польського заколоту та про перші бої між українцями та поляками. У другому томі, який готують до друку, йтиметься вже про розширення попервах суто внутрішньої війни Західноукраїнської держави — коли «до Львова прибули військові з берегів Дніпра та Вісли». Варто наголосити на тому, що це дослідження — направду перший суто науковий твір про події Листопадового Чину, у якому докладно розглянуто військове співвідношення сторін, їхнє озброєння, театр бойових дій у межах міста та складне плетиво внутрішніх інтриг в українських та польських військових і політичних штабах.
Звісно ж, одна акція та одна книга не поправлять ситуації та не поліпшать імідж забудькуватої Вітчизни, але завдяки стрілецькій варті цілій Україні стало відомо, що Львів пам’ятає початок української реконкісти. Завдяки «Боям у Львові» побільшає тих українських інтелектуалів, для яких Листопадовий Чин уже не буде білою плямою на карті національної історії. «Астролябія», публікуючи цікаві матеріали не лише про нашу, але й світову військову історію, давно та наполегливо формує бібліотеку тих, кого можна зачислити до української «інтелігенції тиску».
Втім, «Бої у Львові» варті окремої згадки. Передусім, як ми вже й згадували, це перше академічне дослідження про початковий період українсько-польської війни за Східну Галичину. Автор із якимось витонченим та здоровим, не українським (та й не східноєвропейським), а, сказати б, германським педантизмом не лише препарує наявні історичні факти — під його пером оживає та постає з кромішніх летейських глибин Львів сторічної давнини. Більше Лемберг, аніж власне Львів. Місто імперських намісників. Місто Леопольда фон Захер-Мазоха та Івана Франка, яке ще зберігає помірне тепло габсбурзького панування, навіть не знаючи того, що довколишній світ вистигає та крижаніє. Вудро Вільсон поснідав Дунайською монархією та невдовзі обідатиме Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР). Нас розглядатимуть як германських союзників, і цей атлантистський погляд трьох столиць-переможниць надовго визначить сумну долю нашої країни у двадцятому столітті — за Дніпром, за Збручем та потойбіч карпатських перевалів.
Проте автор не згадує про цей геть не сприятливий для українців геополітичний розклад, натомість докладно розгортає перед читачем панораму захоплення Львова українцями. Олександр Дєдик не дає жодних оцінок того, що відбувалося. Він просто наводить факти, з яких висновок мають робити читачі — зокрема, не можна не помітити того, наскільки ґрунтовно та ретельно готувалися до здобуття ключових об’єктів галицької столиці військовики на чолі з Дмитром Вітовським і як недоречно плуталися в них під ногами провінційні ліберали, виховані австрійською політичною системою. Фактично саме політики програли тоді змагання за Східну Галичину.
Габсбурзька монархія доби потьмарення прищепила українцям небезпечну хворобу — хворобу віри в ліберальні цінності. Дивно, що це відбувалося в той час, коли генерал Людендорф проголошував та втілював на практиці постулати «тотальної війни». Ще дивніше те, що цей вірус майже не уразив галицьких поляків, коли ті стріляли в спину українським патрулям, а тим часом Вітовський все ще проголошував, що українська влада не веде війни з мирним населенням. Наказ розстрілювати кожного десятого мешканця того будинку, звідки стрілятимуть в українських військових, з’явився вже тоді, коли було втрачено і залізничний вокзал, і Святоюрську гору. Себто запізно.
Через рік після Листопадового Чину на уламках іншої імперії до влади також прийшли військові, які не слухали політиків, які спочатку розстрілювали, а потім вправлялися в гуманізмі. Йдеться про Ататюрка та його однодумців, на яких Антанта дивилася так само недоброзичливо, як і на українців, та це не завадило їм створити власну державу — створити залізом та кров’ю.
Наостанок наголосив би на тому, що Історія обирає переможцями та улюбленцями своїми людей рішучих та жорстоких, які не вагаються проливати ворожу кров. «Бої за Львів» — зокрема і про цей найголовніший урок примхливої та невблаганної Кліо…
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2019/01/10/141704.html
|
