Людина, яка хоче навчитися писати, мусить і багато читати. А вміти добре писати в наш час треба не тільки тим,хто хоче зробити літературну кар’єру.
Найкраща лектура – твори класиків світової літератури. На другому місці – їхні біографії. Саме в книгах цього жанру і самі класики, і їхні біографи раз по раз проговорюються про пожиточні подробиці творчої майстерні.
Біографії американських письменників на нинішньому книжковому ринку користуються найбільшим зацікавленням видавців і читачів. Воно й не дивно. Література США – чи не найбільш обдумана й відрефлексована своїми авторами й літературознавцями. Навіть німці не думали так багато й інтенсивно на тему «про що і як писати». Та й жанр біографії в американській книжності – один з найбільш розвинутих та відпрацьованих. Достатньо згадати ряд імен віртуозних біографістів – від Ірвінга Стоуна до Скотта Берга. З іншого боку, історія красного письма у США – чіткий рецепт того, як самодостатня велика література може створити самодостатню велику державу.Рецепт далеко не зайвий для України та українців на нинішньому відтинку історії.
В тому, що флагманською постаттю американської літератури ХХ століття для масового українського читача досі є Ернест Гемінґвей, теж нема нічого дивного. З одного боку він – чи не найбільш американський з усіх американських письменників ХХ століття. Свого роду «еталон Метра». З іншого боку, мільйонні наклади радянських видань і новітня граматична дискусія про те, як правильно відтворювати прізвище Hemingwayукраїнськими буквами, гарантують впізнаваність імені на обкладинці, тому вітчизняним видавцям не доводиться вкладати коштів у «розкрутку». Відтак біографія Ернеста Міллера Гемінґвея – таки безпрограшний кандидат у бестселлери.
Втім – за однієї умови.
Якщо книга – дійсно біографія Ернеста Міллера Гемінґвея.
Роботу Мері Дірборн «Гемінґвей», українську версію якої видавництво «Наш формат» позиціонує як «Книжка для найширшого кола читачів, усіх, хто цікавиться біографіями видатних особистостей, літературою загалом та творчістю Ернеста Гемінґвея» не так просто віднести до… жанру біографії. Вже в передмові авториня наголосила: «… досі не було життєпису[Гемінґвея – С.С.], який написала жінка [насправді біографія Ернеста Гемінґвея, написана жінкою, побачила світ ще 1972 року, але в… Києві, либонь тому в США про неї і не знають – С.С.]. Це не має аж такого великого значення, хоча здебільшого я цікавилася не тими аспектами Гемвнгвеєвого життя, які приваблювали попередніх біографів-чоловіків. Я уникаю конкретизації цих моментів, адже не хочу підживлювати ту ідею, що чоловіки й жінки зовсім по-різному бачать світ. За означенням, дослідження Гемінґвея є повною протилежністю цьому. Це дослідження культурної конструкції гендеру – того як статеві ролі визначають радше навколишні сили, ніж наші гени».
Дочитавши до цього місця, я зрозумів чому книжку продають запаяною в целофан.
Якби мав можливість погортати текст і наткнувся б на таку заявку – не купив би. Адже в перекладі з «вчено-кучерявої» на людську мову вищенаведена теза означає: з книжки про літератора викинули… власне літературу.
І книжка з такою концепцією стрімко віддалилася від біографічного жанру. А місцями відверто наблизилася до жанрів більш кухонних.
Часті згадки «ґендеру» і «андрогінії» у передмові не дуже мене здивували. Вже не раз доводилося читати й чути про те, що на «бездуховному заході» нині годі й думати опублікувати літературознавчу роботу без візування в університетському райкомі ЛГБТ. То ж людина, що пам’ятає «паровозики» - цитати з Леніна і Брежнєва, з таких вступних слів дивується не дуже.
Але і в основному тексті тенденція продовжена. Мері Дірборн намагається «протягти межи ногами», поближче до неодноразово згадуваних у тексті причинних місць, не тільки творчий доробок самого Ернеста Гемінґвея, але й усе творче життя сучасних йому США, Франції, Іспанії. Чого вартий хоча б отакий пасажик: «Курс валют тягнув американців у Париж зграями. Місто обіцяло сексуальну свободу, багате культурне життя і втечу від задушливих традиційних цінностей, що їх так блискуче описав Сінклер Льюїс у двох своїх перших романах «Головна вулиця» (1920)та «Беббіт» (1922)» Авжеж, важливим чинником був і «сухий закон» - привабливість вільної торгівлі алкоголем для багатьох експатріантів відіграла центральну роль».
Часом видається, що Мері Дірборн пробувала писати про Гемінґвея в Парижі за методичками того ж таки «інститутського райкому ЛГБТ», обкатаними на біографіях інших видатних людей мистецтва: «прямих доказів нема, але ким ще він міг бути в такому оточенні?» Або, за висміяним Гемінґвеєм кодексом Гертруди Стайн: «кожен, у кому є щось хороше, мусить бути таким».
Кому тільки можна пристебнути явний чи уявний ЛГБТ-акцент – він пристебнутий. Де тільки можна було наголосити на позашлюбних статевих зв’язках – авториня на них наголосила. Зокрема вказала, що власниця книгарні-бібліотеки «Шекспір і компанія» Сільвія Бійч жила з француженкою – власницею аналогічної книгарні «Друзі книги». Але не згадує про той масив високоякісної європейської літератури, який Гемінґвей в тій книгарні перечитав. Аж цікаво спостерігати цю дуель: авторка натяками й припущеннями на кількох сторінках намагається загнати героя (хоча б в читацькій уяві) до статусу «одного з них», а герой однією радикальною цитатою (наприклад - «Це кодло гомиків») спритно вивертається.
Зрештою, наголосивши, що «…йому взагалі подобалися лесбійки…», авториня «дає спокій тому біцикльові» і перемикається на більш вдячні і менш однозначно висвітлені в документах теми: жінки, фізичні травми та алкоголізм як чинники впливу на Гемінґвея. Передусім – на поведінку. І місцями –на творчість. Робота над дебютним романом «І сонце сходить» показана в книзі кількома розрізненими реченнями. Редагування під керівництвом Скотта Фітцджеральда – на неповних двох сторінках. Висвітлення праці над романом «Прощай, зброє!» забрало в авторині не набагато більше місця в тексті, добре хоч, що побіжно згадана каторжна праця Гемінґвея над фіналом – він створив більше сорока варіантів фінальної глави у пошуках найсильнішого завершення книги. «Зелені узгір’я Африки» взагалі виникли ніби самі собою. Робота над твором на стику жанрів роману й путівника не зацікавила Мері Дірборн. Їй набагато цікавіше проголосити, що «Рано чи пізно, мабуть, мав настати день, коли Гемінґвей заговорив би про розмір пеніса Скотта Фітцджеральда».
Доволі детально проаналізоване оповідання «Сніги Кіліманджаро». Але, здається, тільки для того, щоб зробити висновок: «У «Снігах Кіліманджаро» тридцятисемирічний Ернест досягнув зламу своєї кар’єри». За цією логікою «По кому подзвін» - найпопулярніший роман Ернеста Гемінґвея - уже занепад кар’єри. Либонь тому про його створення – кілька рядочків. Про неодноразові переписування і тридцять вісім (прописом) варіантів фіналу – ані слова. Зате в деталях і подробицях – крах шлюбу з Полін Пфайфер і роман з Мартою Ґеллхорн.
Єдиний текст Гемінґвея, якому в біографії роботи Мері Дірборн пощастило з ретельним відображенням створення – роман «За рікою в затінку дерев». Але такий розлогий опис потрібен авторині тільки для того, щоб показати картину розпаду особистості свого героя. Поглинутий кількома різними маніями одночасно (серед них виділяється старече захоплення юною італійкою Адріаною Іванчич) Гемінґвей важко і плутано створює найслабший в житті роман, який до того ж агресивно атакує критика. Пояснень того факту що «найслабший» роман Гемінґвея, «синтез усього поганого, що було в його попередніх творах» після виходу в світ очолив рейтинг бестселерів США і тримався в ньому двадцять один тиждень авториня біографії не шукає. Їй важливіше загострити увагу на тому, що «Він справляв враження людини, що ніколи не миється. Борода його була кошлата. Він по п’ять днів поспіль носив той самий одяг», а «За рікою в затінку дерев» став плодом і його душевного розладу, і алкоголізму».
Мері Дірборн послідовно, день за днем розбирає Гемінґвеєві депресії й агресії, смакує патологічну хвальковитість і нестерпність в спілкуванні із найближчими. Ніби й не можна сказати що всі ці закиди несправедливі. З більшістю авторів гарних книжок краще б не знайомитися особисто і Ернест Міллер Гемінґвей не був винятком із цього правила. Але правда про біологічне життя письменника такого рівня – тільки половина всієї правди про нього.
В напівправда зазвичай підступніша й небезпечніша за відверту брехню.
От і не хочеш в контексті сучасності, а згадуються слова прозаїка, якого найчастіше і небезпідставно називали «радянським Хемінгуеєм»: «Навіть найлютішої ненависті до літераторів ще недостатньо щоб бути літературним критиком».
Для того, щоб стати біографом літератора, злої заздрості теж недостатньо.
Тому найгостріше відчуття, яке залишається після того, як остання сторінка українського видання роботи Мері Дірборн перегорнута – жаль.
Жаль коштів, затрачених на купівлю авторських прав. Їх би вистачило на кілька пристойних гонорарів вітчизняним авторам. Втім у нашому випадку за права і друк книги міг заплатити і якийсь «Інститут ґендерної справедливості» (м. Петоскі, США)…
Жаль часу українських книжників, що працювали над даним виданням – від перекладача до палітурників. Дизайн і палітурка книги – бездоганні, Особливо геніальна суперобкладинка, виконана методом витинанки. Контур Гемінгвеєвого портрета зяє у білизні паперу. Натякаючи на те, що паперу в книзі багато, а Гемінґвея – таки нема. Ну а недоліки перекладу настільки дрібні, що губляться в огромі проробленої роботи. Серед найкумедніших «блошок» - планери «Москіт» і «Ураган» на 533 сторінці – в оригіналі йдеться не про легенькі планери, а про важкі, швидкісні, дуже строгі в керуванні винищувачі-бомбардувальники «Москіто» та «Харрікейн»…
Жаль читачів, яким ця книжка, таки могла би принести дещицю користі, якби перед нею з’явилися в українських перекладах біографічні роботи Карлоса Бейкера, мемуари рідних та близьких Ернеста Гемінґвея, кілька томів його листування.
Втім, присмаку жалю я позбувся доволі просто. Відчинив шафку і дістав…
Ні, не те, що ви подумали.
Дістав невелику синю книжечку Тамари Наумівни Денисової «Еренест Хемінгуей. Життя і творчість». Оту саму, видану в Києві 1972 році. Реверансів у бік марксизму-ленінізму в тій книжці нема. Натомість є про те, як Гемінґвей учився писати в Шервуда Андерсона а потім – у майстрів європейської прози, малярства і музики. Як виношував свої романи – і як відточував остаточні варіанти. Як створив свою «теорію айсберга» - і як користувався нею.
Якщо цю книжечку коли-небудь перевидадуть – я її одразу куплю.
А якщо нашим діячкам книжної сфери гостро необхідно боротися із «гендерним дисбалансом» і «похмурим спадком патріархату»… То це краще робити не публікацією «кухонних» біографій письменників, а друком гарних біографій талановитих письменниць. Зокрема, дуже хотілося би мати в хатній бібліотеці українську версію книги Енн Едвардс про Маргарет Мітчелл.
І хоча б кількох романів Марти Ґеллхорн.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2019/01/06/115257.html
|
