Буквоїд

Стьоб як стильова домінанта фільму «Шляхетні волоцюги»

30.09.18 17:01 / Буквоїд
«Шляхетні волоцюги» режисера Олександра Березаня − насправді атмосферне кіно. «Легка смішна комедія», − сказала моя донька Наталка.
Сюжет пригодницький, пов’язаний із полюванням на артефакт −браслет із тризубом та із захистом онучки баронеси, яка його успадкувала. Колорит міста Львова наприкінці 30-х років передають і вулички/кнайпи/базари, і вбрання/авто/трамваї, і мішанина мов/культур/музики. Стильний стьоб є на всіх рівнях змісту:  і коли йдеться про оперу чи суперництво/бійки угруповань батярів і так званих кіндерів −злодіїв; і коли автори іронізують над цінностями «шляхетного» дому баронеси (і навпаки, коли у авантюристів і гульвіс – батярів –раптом прокидається відповідальність за долю Христі, що втратила опікуна). Найбільше у фільмі дісталося «цепним псам» Гітлера та радянським енкаведистам.  У москальській темі обіграно і балалайку, і пристрасть до водки, і казку (багатоходовочки!) про курочку рябу, і кокошник, і старанне занурення радянських розвідників у непросту атмосферу мультикультурного Львова.  Так, у сцені вертепу посеред літа (вертеп в каждий дом пускают!), коли ряджені в кокошник/мишку енкаведисти (випирає своя культура −маскарад новорічний), полюючи на браслет,співають посеред Львова різдвяну колядку на свій манер: «По диким полям Забайкалья…», −фільм перевершує багато класичних комічних епізодів із фільмів-попередників (наприклад, «Невловимі месники», «Весілля в Малинівці» чи «Джентльмени удачі»). Попри те, що багато гумору несподіваного, оригінального, фільму притаманні класичні акценти: гарній шляхетній дівчині у біді допомагають і батяри; як не ганялися за грошима прихвостні Гітлера, −гроші за браслет дісталися телепню Збишеку – синові єврейки мами Рози і нареченому Христі, −бо бути з грошима євреям на роду написано. А у сцені, коли зі злодіями, які вислужилися перед гітлерівцями, розрахувалися столовим сріблом, поцупленим зі стола баронеси, прочитується біблійна притча про тридцять срібних монет для Іуди. Фінал щасливий. І не тільки тому, що Христя і Збишек одружилися, а мама Роза вже не кляне невістку, бо обняла саквояж із гарною купою грошей. А й тому, що батяри Мірек і Бодя тепер мають той чарівний браслет із тризубом, завдяки якому можуть гарно зацідити в пику і церберам від Гітлера, і товаришам комісарам, і злодіям-кіндерам. А ще цей фільм – своєрідний перегук із фільмом-попередником «Волоцюги» (1939). На інтертекстуальну іронічну гру у фільмі в цілому натякає тема театру, зокрема тема вуличного лялькового театру, що є наскрізною у фільмі. Також у фільмі «Волоцюги» вперше звучить пісня «Тільки ві Львові», яка стала прикінцевим акордом «Шляхетних волоцюг»:  …Ховаймо на спід тягар наших бід,
І в Штати нема чо тікати.
Таж пиво у нас холодне, як лід,
Дівчата солодкі, як мід.

Якби ще десь раз я вродитисі вмів, то
Тільку ві Львові.
Так люблю той Львів, що бракує ми слів,
Львів то є Львів… Для багатьох глядачів цей фільм виконує ще й пізнавальну функцію, бо атмосфера Львова – то зовсім не київська атмосфера. (До речі, оператор так знімав фізіономію гітлерівця, який очолив операцію з пошуку браслета-артефакту у Львові, що він у якісь моменти був схожий на чинного мера Львова А. Садового. Особливо під час пристрасних промов. Чи це тільки мені так здалося, що в цьому фільмі є і політичний стьоб?..) Отож, занепад українського кіна і період знищення вітчизняної кіноіндустрії завершився. Тепер ця культура переживає своєрідне відродження: мережа кінотеатрів, правда, не дешевих, комерційних, але модернізованих і комфортних, відновлена; держава інвестує кошти у певні проекти; ми вивчаємо імена нових українських кінозірок в царині режисури та акторської гри. За радянських часів таких імен було менше, бо фільтри були жорсткіші, і ліміт національних зірок контролювався. Саме тому нині бачимо багато незнайомих облич, хоча багато чого і неякісного (як на мене, Дзідзьо – актор ніякий, але страшенно хоче ним бути, і хтось має терпіти його «сбичу дєтських мєчт»). Але то процес. Найголовніше, що почали знімати різножанрове кіно: і телесеріали [часом, правда, це скоріше театр ряджених («Століття Якова»)], і патріотичне актуальне кіно («Кіборги»), і щось між арт хаусом і театром абсурду («Коли падають дерева»), і, нарешті, смачний стьоб («Шляхетні волоцюги»). Як на мене, саме тоді, коли українці позбудуться фальшивого пафосу і шароварщини, а будуть гарувати на відродження і розвиток України на всіх її рівнях, але при цьому ІРОНІЧНО СПОГЛЯДАТИ САМИХ СЕБЕ, отоді й постане справжня Україна. І українське кіно зокрема.   P.S. Ще б глядач «виліз» з інтернету та диванів і пішов у кінотеатри дивитися українське… А то вчора – субота, вечір, −у залі кінотеатру «Лейпціг» на перегляді «Шляхетних волоцюг» було біля десяти осіб. І наче ж картоплю уже вибрали?..
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2018/09/30/170121.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.