Іван Андрусяк. Зайчикова книжечка: віршоказки. К.: Фонтан казок, 2018. 48 с.
Спроба аналізу «Зайчикової книжечки» Івана Андрусяка обумовлена декількома чинниками.
Насамперед, твердженням авторитетних науковців в галузі теорії тексту про те, що гарний художній твір має декілька рівнів смислів – рівнів інформації: буквальний, концептуальний і підтекстовий[1]. І майстерність автора твору якраз і можна оцінювати за рівнем наявності та гармонії в тексті цих рівнів інформації / смислів.
Друга спонука – педагогічна. Гарні методисти [а такі Чакалки (агов, пане Іване Андрусяк!) траплялися у моєму педагогічному бутті] наголошували на тому, що під час вивчення літературного твору треба досягати, більшою чи меншою мірою, декількох цілей, зокрема:
навчальну (дати нову порцію знань);
розвивальну (сформувати нові навички);
виховну (закріпити чи увиразнити певні цінності у світогляді дитини).
Також мені впали в око зауваження у статті на Літакценті щодо змісту і стилю книги Андрусяка саме тоді, коли я після першого прочитання була просто у захваті від неї.
Отож, крізь призму таких критеріїв та оцінок і розглянемо віршоказки із «Зайчикової книжечки» для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку популярного дитячого письменника І. Андрусяка (намалювала Ольга Кузнецова), окремі твори якого включено до програми з літературного читання та української літератури для загальноосвітніх навчальних закладів.
***
В українській літературі, нагадує авторка рецензії «Дуже серйозно про книжки серйозного дитячого поета Івана Андрусяка», книга подібного типу уже була. Це «Ясоччина книга» Наталі Забіли. Критикеса порівнює ці твори і зауважує, що:
«Стилістично книжки … доволі сильно відрізняються, і Андрусякова збірочка видається значно слабшою. Оповідання Забіли – лаконічні, композиційно вивірені, стилістично довершені; тому, власне, стільки дітей і досі вчать їх напам’ять. Натомість найбільша вада «Зайчикової книжечки» – затягнутість. Оповідання надто довгі, перенасичені непотрібними деталями і дрібницями, які відволікають увагу від основного сюжету. Дозволю собі знову згадати Чуковського, який був переконаний, що у текстах для малят найбільше уваги має бути приділено діям, розвитку, динаміці; натомість у «Зайчиковій книжечці» забагато описовості. Та ще й речення побудовано так, що вони часто охоплюють більше, ніж два рядки, неприродно для мовного потоку розбиті римою. У книжці є ціле оповідання, яке навряд чи зрозуміє переважна більшість дітей: про футбол, у тексті якого обігруються прізвища гравців «Динамо» і «Шахтаря». Сумніваюся, що дітки 3−7 років, яким адресоване це видання, оцінять усі футбольні «конотації», бо чи дивляться вони футбол?..»
Свого часу я теж читала донькам Ясоччину книжечку, вони її пам’ятають донині. Але чи погоджуся я з такою оцінкою книги Івана Андрусяка?..
***
«Зайчикова книжечка» починається зі вступу-звернення «Мій Зайчику», де автор пояснює маленькому читачеві, хто розповідає історії (тато Заєць), про що ці історії (про татові пригоди й насолоди у дитинстві) і спонукає малят після прочитання розпитати своїх тат і мам про їхнє дитинство.
Отож, автор одразу налаштовує не лише на розвиток пам’яті шляхом заучування ритмізованих дієслівних віршиків, а й до спілкування і діалогу між дитиною і батьками.
У першій казочці йдеться про Зайчикову знахідку – екзотичні зернята. Після деяких пригод: спробував на зуб − несмачні, Лисичка і Вовк насміхаються над знахідкою, − лінькуватий Зайчик взявся до роботи: скопав грядки, посіяв дивні зернята, а заодно й капусту та моркву. Поливав їх усе літо, «… й під осінь на грядці виросли квіти» (С.10). «Друзі» кпинять знову: «Стільки трудитись – і в нагороду самі лише квіти, жодного плоду» (с.11).
На що Зайчик каже:
- Смійтесь, хоч лусніть! Ви сподівались, що я буду тлустий, бігать не зможу. Відійду від хати – і вам буде легко мене впіймати. Працею ж я тренувався все літо! Бігаю так, що не треба й летіти. А щодо квітів… На те і краса є: помилувався – й душа аж літає (с. 11).
Тобто, історія із зернятами навчила Зайчика трудитися (копати, поливати, доглядати). Після трудів на грядочках Зайчик фізично зміцнів. А після того, як екзотичні зернята виросли і розквітли, він відчув насолоду від їхньої краси, а не лише від смаку капусти чи інших плодів. Ще вищий рівень духовного зростання («Зайчик радіє…») Зайчик пережив тоді, коли першокласники – діти його традиційних ворогів, лисенята і вовчата – прийшли з подарунками і попросили по букету квітів.
Уже з першого епізоду ми бачимо і навчальну, і розвивальну і виховну історію, відчуваємо доброзичливу, лагідну атмосферу книги в цілому, читаємо нетрадиційний сюжет: хижаки Вовк і Лисиця прислали своїх дітей до Зайчика з подарунками за квітами.
У розділі «Порятунок» Зайчик Андрусяка набуває тактичних навичок. Узимку в лісі постраждав їжачок – його присипало гілками, лапку травмували колючки. Плач Їжачка і почув Зайчик, але ніяк не міг второпати, хто й де стогне. Аж на ту пригоду нагодився Лис, «У нього нюх чудовий. Він знає, куди йде. Нещасного в діброві раніше він знайде…» (с. 14). І тут Зайчик закликає Сороку, яка спершу регоче над тим, як Зайчик намагається перехитрити Лиса, допомогти йому – скликати якомога більше лісового народу. І поки Зайчик відволікав Лиса, збіглися всі друзі: Сороки, Білок шість, Синичок, може, двісті і двадцять сім Зайців. Мудрий Пугач насварив Лиса, і спільними зусиллями гульвісу прогнали від їжачка. Які ж моральні уроки дає ця історія? Насамперед, засуджується нахабство хижака, що чатував на пораненого Їжачка: «Не матиме обіду, хто внадивсь на біду» (с. 17). По-друге, об’єднавшись, лісовий народ може перемогти будь-якого хижака: «Я сам би не подужав. Але усі – змогли!» (с. 18). (Але при цьому ненав’язливо малята ще й вивчають, а хто ж зимує в українських лісах).
При цьому в оповіданні є гострий момент, коли Лис розгадує Зайчикову гру: «… хитрющі ці руді…
- З’їм спершу їжака я, а Зайця вже тоді!» (с.17)
Автор не розтягує, не смакує передчуття лиха, не травмує дитячу душу, а через паузу в наступному абзаці/реченні одразу ж заспокоює маленького читача: «Малята, не хвилюйтесь – нікого він не з’їсть. Вже збіглися всі друзі – Сороки, білок шість…» (с. 17)
У розділі «Сонячний гість» Андрусяк розвиває уяву і мову маленького читача – розповідає про Сонячного Зайчика.
Історія «Про лікаря» вчить переступати через емоції, традиції і стереотипи у разі справжнього горя: «Як у Вовка біда – поможи хоч і Вовку». Фельдшер дядько Дятел розводить крилами – не знає, як лікувати страшенно хворе Вовченя: «Мені, напевне, бракує хисту. Ви б запросили лікаря з міста». Самі Вовк і Вовчиця побігли б у місто без вагання, «але ж буде для них ця мандрівка остання. Що тут гадати – кожному звісно, як зустрічають Вовка у місті…» (с. 22) Попросили Сороку – та не може покинути малих ненажерливих сороченят. Попросили Лиса, — але той поцупив курочку в магазині. «Туди не поткнусь я ще, може, із місяць, інакше не лишиться й мокрого місця від мене самого, − мовив похмуро. – Хіба лише шапку пошиють зі шкури…» ( с. 25)
І звернулися Вовки по допомогу до «Зайчика любого» (!!!).
Помчав Зайчик у місто. Страшно йому, незвично, люди і звірі пишні, зарозумілі. І надактуальний акцент – «Та найстрашніше – автомобілі!». (На цьому місці і вихователька в садочку, і тато-мама чи бабусі-дідусі обов’язково зроблять паузу в читанні книги і пояснять малюкові, чому варто остерігатися автівок. Очевидно, що за часів Наталі Забіли ці цивілізаційні здобутки ще не набули такої загрози в українських містах та на українських дорогах).
І знову нетрадиційна парадоксальна ситуація – Зайчик прибіг у місто, щоб знайти лікаря для Вовка – розмиває пиху міських котів і долучає до справи сивісінького Голуба. Той і радить, де знайти Білу Ворону (і знову Андрусяк розвиває уяву і мову маленького читача, бо спонукає виховательку-тата-маму-дідуся-бабусю пояснити буквальне і символічне значення поняття «Біла Ворона»).
А наприкінці історії, що має happyend, устами Білої Ворони Андрусяк украплює елементи екологічного виховання:
- Не хвилюйтеся, − каже, − уся ця дур-р-ня з нездор-р-рової їжі. Десь Вовчик набрів на жуйки несвіжі і всі їх поїв, а тоді наковтався із газом води – тож не витримав шлунок такої біди. Ось тепер хай поп’є він гіркого відвару і ріденької кашки поїсть хай помалу. А коли повиходить зі шлунка гидота – хай тоді що й смачніше бер-ре вже до р-рота… (с. 28)
…Недаремно Ваш Дятел цю погану хворобу не зміг розгадати: досі тільки у місті вона зустрічалась – а тепер, бач, уже і до лісу дісталась! (с. 29)
Історія з «Капустяної пригоди» вступає в діалог із Ясоччиною історією, де героїня Наталі Забіли «…не знає: що саджать? Посадити б їй солодкі дині, що під сонцем, як свинки, лежать? Чи червону моркву? Чи салату? Чи смачні зелені огірки? Чи капусту — потім шаткувати? Чи горошок, щоб зривать стручки?..» Каталог рослин на грядках Ясочки обмежується традиційним асортиментом українського городу. А Зайчик Андрусяка отримав своєрідний шенген – він розширив цей перелік екзотичними видами капусти і спільно з Лелекою здивував/пригостив заморськими качанами усіх:
- З цього насіння, − мовить, − вам виросте цвітна капуста, а із цього брюссельська, а оце ось броколі-капусти маленьке зеренце. Отак у нас, − сміється, − за кілька літ, дивись, капустяний, здається, повиростає ліс… (с. 33)
«Нападник Зайчик» − найбільш динамічний розділ, де короткими реченнями із застосуванням переважно дієслів Андрусяк описує лісові футбольні пристрасті і той бентежний момент, коли досвідчені тренери Блоха і Дем’ян рекомендують Зайчика до юнацької ліги. У тексті іронічно обіграно одвічне, і знову ж таки, символічне суперництво команд «Динамо» (Київ) і «Шахтар» (Донецьк), прізвища видатних українських футболістів: Малявський, Шустий, Ребро, Ворона. І саме оцей розділ провокує тата і сина під час спільного читання книги до розмови: а хто такий Блохін чи Ребров? а що таке доросла ліга у футболі? а де грає нападник?.. І, мабуть, не тільки до розмови, а й до спільної гри з м’ячем, на стадіоні, разом з іншими дітьми. Тобто, у такий спосіб хитромудрий Андрусяк вводить дитину у світ спорту (не пива, матюків і гральних автоматів, якими аж кишить довкілля чи телевізійний та ukr.netпростір).
Наприкінці книжечки вміщено оповідку про «Зайчикове Різдво», де Андрусяк в ігровій і теплій формі прописує українські традиції та атрибути Різдва Христового: приходить Миколай із подарунками як провісник Різдва; до свята треба прибратися, приготувати кутю, узвар, пиріг з капустою і рибку – подарунок від хитрющого Лиса (усе пісні́ страви). А потім очікувати/запалити зірку в небесах і очікувати на Немовля, яке поселиться у святково прибраній домівці. Ця історія, хоч і виписана дещо схематично, теж потребує подальшої розмови виховательки-тата-мами-дідуся-бабусі із маленьким читачем, тобто спонукає до співтворчості, пізнавально-розвивального діалогу про цінності.
Завершується книга своєрідним спонуканням до читачів продовжити «Зайчикову книжечку» власними цікавими повчально-пізнавальними історіями, які дали змогу свого часу кожному набути певного досвіду.
А вінчає книгу «Колискова для Зайчика», у якій автор ще раз нагадує про те, що всі колись були маленькими і вчилися усьому й зростали поволі:
«Світ засина,
світить у вікно…
Навіть світ наш був маленький
Теж колись давно». (с. 47)
Книжечка укладена, як зазначалося, ритмічною римованою прозою. І структура речень не примітивна, не одноманітна, що теж привчає дитину до розмаїття та багатогранності і мови, і тексту, і світу. Книга невелика за обсягом (48 сторінок): у ній уміщено вісім завершених оповідань про Зайчикові пригоди (можна читати по одній історії перед сном). Оповіді закільцьовані вступом («Мій Зайчику…») та епілогом («Колискова для Зайчика»).
М’які пастельні пухнасті ілюстрації О. Кузнецової (Зайчик поміж квітів чи посеред зимового лісу, лисеня з букетом, притлумлений їжачок, хворе вовченя, пихатий міський котик, найкращий тренер ведмідь Блоха та ін.) гармоніюють зі змістом та настроєм книги.
Мова твору багата, окремі речення звучать як афоризми: Час біжить – як віхола мете; у нього в домі сонце є – духмяний апельсин; Упоратись з ними – велика морока, і сам не зарадить їм тато Сорока.
Синонімічні формули розвивають словниковий запас маленького читача. Наприклад:
- Зайчику, любий, велике в нас горе. Наше Вовчатко страшенно хворе. Не може, бідненьке, ні пити, ні їсти. Дядечко Дятел каже, що з міста треба покликати мудрого лікаря, тільки чимшвидше – вагатися ніколи… (с. 25)
- Я сюди, пане Коте, прийшов не гуляти! Мені лікаря треба знайти для маляти. Вовченя захворіло, і Дятел, наш фельдшер, каже: стрівся з такою хворобою вперше. Ані пити не може воно, ані їсти… Тут зарадити мусить лиш лікар із міста. (с. 26)
Настрій доброзичливий, книга просякнута гумором та легкою іронією.
Щодо наукових критеріїв якості тексту. На змістово-фактуальному рівні Андрусяк описує типові життєві ситуації, важливі для пізнання світу: хто живе у лісі, які стосунки зазвичай панують між Зайчиками і Вовчатами; які плоди любить Зайчик, а чим ласує Лис та ін.
На змістово-концептуальному рівні автор вчить шукати вихід у безнадійних ситуаціях (просити Сороку скликати лісовий народ, а самому відволікати Лиса від безпомічного їжачка); переступати через ворожнечу перед лицем справжньої біди (хвороби Вовченяти); не піддаватися стереотипам і насмішкам прагматиків – хоч квіти і не плоди, однак вони теж здатні дарувати насолоду.
На рівні підтексту Андрусяк вчить пізнавати світ легко, з гумором, у ігровій формі, спільно з батьками. Вчить не боятися праці (квіти на грядках), не боятися нового (цвітної капусти), допомагати другу в біді, виявляючи кмітливість; берегти ліс від забруднення; любити спорт, футбол зокрема; шанувати різдвяні свята як сакральні ритуали тощо.
Отже, твір І. Андрусяка, згідно з науковими критеріями якості тексту, вибудовано гармонійно.
Про те, що кожна із зайчикових пригод і навчає, і розвиває, і виховує маленького читача, більше того, заохочує до спілкування (а окремий розділ написаний спеціально для тат), у педагогічних замітках зазначалося вище.
***
Українське суспільство треба навчати, розвивати і виховувати з раннього дитинства. Що і намагається робити Іван Андрусяк, долучившись до процесу творення україномовної літератури для дітей 21 століття.
Таке подвижництво треба підтримувати, бо формуванняякісного українського культурного, літературного зокрема, простору – це нагальне завдання і титанічна праця.
Тому я сама прочитала «Зайчикову книжечку» неоднократно, діткам своїх друзів подарувала декілька з них і рекомендую її тим батькам, які хочуть виростити своїх чад добрими, кмітливими, небайдужими, працьовитими, успішними і… українцями змалечку)))
[1]Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. Изд. 4-е, стереотипное. М: КомКнига, 2006. — 144 с. (Лингвистическое наследие XXвека.)
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2018/08/13/161442.html
|
