Танго безмежжя: альманах літературної студії “Без меж”. – Луцьк: Вежа-Друк, 2017. – 344 с.
Люблю танго… Ні, не танцювати, позаяк не вважаю себе ні хорошим, ані будь-яким танцюристом, а просто слухати, вникаючи в мелодію й піддаючись плину асоціацій і картин, що при цьому виникають. Цей геніальний витвір “спекотного неба Аргентини” несе з собою надзвичайну експресію й розмаїття емоцій, – часто вельми контрастних, – від якого душу завжди огортає світлий щем і бажання творити. І, мабуть, неспроста упорядники альманаху “Танго безмежжя” дали йому таку назву – адже представлений у ньому доробок членів літературної студії “Без меж” (голова і один із засновників – Валерій Гнатюк) відзначається саме таким розмаїттям і жанрів, і образів, і почуттів.
Видання, присвячене першій річниці роботи літстудії, не має звичного поділу – оце, мовляв, поезія, це – проза, а це –драматургія і т. д.: усе йде, так би мовити, “в єдиному потоці” – як на душу лягло. Тому й не дивуєшся анітрохи, що в добірці згаданого вже Валерія Гнатюка поезія, – до речі, теж різноманітна й ритмічно, і образно, і формально – маємо тут і акровірші (“Ховає лик за обрієм світило…”, “Ярмо солодке міряю на шию…”, “Я знову прокидаюсь серед ночі…” – в останньому випадку це ще й сонет), і мініатюри-рубаї (причому автор надає їм не абстрактно-позачасового, а злободенного змісту й звучання), й білі вірші (“Про що я мрію, знає тільки вітер…”, “Якби я був вітром крилатим…”), – продовжується пронизливими новелами з життя, більшість яких присвячена воєнним подіям на Сході України (“Наталі”, “ВОГ”, “Миле личко”, “Білий туман”). Єдиний “мирний” твір у цій добірці – “Зигзаги”, – але й він спонукає до роздумів про те, чи єдині ми у Всесвіті, чи не спостерігає хто зі свого виміру за діями землян, не завжди благовидними (для християн питання “хто”, звісно, не стоїть)?
Сусідство ( а подекуди тісний синтез) поезії й прози в альманасі спостерігаємо також в Анастасії Кушнарьової та Лєни Шторм. Олександр Горбачевський, здавалося б, представлений тільки прозою – фрагментом історико-містичного роману про античні часи “Лик смерті. Сповідь”, одначе у біографічній довідці згадується, що молодий автор пробував свої сили і в поезії: власне навіть цей уривок-розділ містить у собі поетичні рядки (“Так, вона була вродлива…”, “Якось СМЕРТЬ надумає ДОЛЮ шукати”) – римовані, проте відмінні від звичної силабо-тоніки. Вони тяжіють радше до тонічного, акцентного вірша. Пише поезії й Ірина Шабала, хоч у “Танго безмежжя” опубліковані її чудові прозові казки “Звідки беруться дітки”, “Чому мороз шибки розмальовує”, “Чому собачки кажуть «гав», а котики «няв»”, “Оце так Пухнастик!” (про зайчика, який, на відміну від своїх одноплемінників, нічого не боявся – власне кажучи, це, певною мірою, навіть притча, яка вчить і дітей, і дорослих не боятися бути не схожим на інших, застерігає від шаблонної, “закомплексованої” поведінки). Є також і “не казкове” оповідання “Як я став справжнім МУЖИКОМ”, цікаве, насамперед тим, що написане воно від імені… хлопчика, причому мислення п’ятирічного “мужика” передано просто блискуче. А це свідчить про неабияке знання дитячої психології та вміння “перевтілюватись” у своїх героїв (робота в дитсадку, виходить, даремно не минула).
Ізнову про війну. Валерій Гнатюк – не єдиний у альманасі, хто розробляє цю трагічну тему (включно з подіями на Майдані у лютому 2014-го). І це зрозуміло – коли гримить зброя, музи не мовчать (тим паче, що цю Ціцеронову максиму перекручено – в оригіналі йдеться не про муз, а про закони). Раз у раз згадана тема озивається – то у віршах Ольги Антош (“Вічна наречена”, “Пишаюся!”), Віктора Грисюка (“П’ять одиниць серйозних рушниць…”, “Пішов на війну, узявши з собою життя…”), Анастасії Кушнарьової (“Пам’яті Василя Мойсея”), Марічки Муляр (“ЛЮБИ УКРАЇНУ, Людино”), то в оповіданні Лєни Шторм “Маріне, Мурло та гори Абхазії” (хоч там ідеться про події 2008 року на Кавказі, але асоціативний зв’язок вельми помітний), то у виболених рядках поетів, які самі пройшли крізь горнило АТО і не з чуток знають, як воно там, де йдуть бої –таких, наприклад, як Юрій Щербик, представлений у альманасі віршами зі збірки “На лінії невидимих фронтів” (“Під час війни дорослішають діти…”, “Порушив хтось гаромнію в природі…”, “Довелось «подружитись»” зі зброєю…”, “Природа обіцяла гарний день…”, “Щоб з тими, хто у зоні покриття”, “Ще ми шоу ведем чи війну /?/…”, “Я хочу домовитись з літом…”, “Від мене це залежить і від тебе…”) та Михайло Ярмола, котрий виступає під псевдо Міша Укран (“Війна”, “Втомлені війною”, “Донбас чекає”, “Квіти”, “Багато хто мене питає…”). До речі, пан Михайло – літератор, так би мовити, широкого профілю. Окрім поезій, у його доробку є пісні, прозові твори, гуморески й навіть п’єси.
Якщо вже згадано про п’єси, то аж ніяк не можна обійти мовчанням чи не єдиного “чистого” драматурга з числа представлених в альманасі – Наталку Максимчук, – і її комедію “Пригоди Дон-Кіхота в Україні”. Жанрове визначення пані Наталя дає своїм творам нечасто – в більшості її п’єс воно відсутнє, бо ж там, як і в повсякденному житті, є місце і для комізму й для драматизму, для сліз і для сміху, для сарказму й доброзичливого гумору. Читач чи глядач вправі сам визначати, як йому сприймати п’єсу (чи вже виставу) – як комедію, драму, трагедію чи фарс…
Власне кажучи, сюжетний хід, коли історичний чи літературний персонаж із минулого якимось чином потрапляє в сучасні умови – не новий (згадаймо хоча б екранізованого Леонідом Гайдаєм булгаковського “Івана Васильовича”), і вдаючись до нього, автор мусить знайти особливу “родзинку”, яка б надала твору оригінальності. На мій погляд, Наталці Максимчук це цілком вдалося. Через фантастичну ситуацію прибуття героїв роману Мігеля Сервантеса – Дон-Кіхота і Санчо Панси, – з Іспанії 17-го століття в Україну 21-го, – авторка сатирично зображає події нашого сьогодення (корупцію і т. д.), змушуючи своїх героїв діяти й перемагати в ситуаціях, коли ті, кому належить захищати людей, думають лише про власну кишеню, а звичайні повії виявляються поряднішими й шляхетнішими за тих, хто з ними чи то бореться, а чи банально “кришує” їх. Доречним при цьому є гротеск, до якого вдається, зрештою, й Н. Максимчук. Мимоволі на пам’ять приходять фарси Ежена Йонеско, Семюела Беккета з їх висміюванням абсурдності сучасних їм реалій (згадка про театр абсурду тут зовсім не випадкова, оскільки прийоми, притаманні цьому мистецькому напрямку, є й у “Пригодах Дон-Кіхота в Україні”: наприклад чарівник-“бакаляр”, котрий відправив персонажів Сервантеса у майбутнє, зветься одночасно і Самсоном, і Соломоном(причому езотеричним, магічним є саме “Соломон”) – напрошується, отже, асоціація з епізодом “Голомозої співачки” Йонеско, коли годинник б’є сімнадцятьразів, а героїня каже, що вже дев’ята година. Чесно кажучи, п’єса Наталки Максимчук, на мій погляд, більше надається для читання (взагалі її драматичні твори можна читати, як художню прозу чи поезію), аніж для втілення на сцені, хоча талановитому режисерові під силу поставити навіть таблицю множення й змусити глядачів сміятися або плакати, залежно від поведінки персонажів-цифр. А тут же не про цифри йдеться… Так що все можливо.
Та попри розмаїття представлених в альманасі жанрів і видів, домінантною лишається все-таки поезія – адже поетичним рядком (римованим чи верлібровим) можна іноді сказати більше, аніж томами прози чи публіцистики. З віршів, опублікованих у “Танго безмежжя”, життя постає у всій повноті, з усіма його принадами й негараздами, світлими моментами й тіньовими сторонами, радощами і трагедіями. Після прочитання цих поезій важко забути “осінь з ароматом кави” – у Ольги Антош, “нескорену княгиню” зиму – у Валерія Гнатюка, “біль”, що “пронизує тіло голкою ніби вишиває смуток” – у Тетяни Горбачевської, “електронні цвинтарі” соцмережевих профілів – у Віктора Грисюка, “восьмий колір” веселки – у Анастасії Кушнарьової, “сто-енне” народження ночі – у Лєни Шторм, відчуття коханого “доторком вітру” – у Ліни Котлак, “небо повне сподівання” – у Марічки Муляр, “першу зірку яскраву”, що шаріється від уваги місяця-молодика, й лукаво йому підморгує – у Людмили Мартинової, “ноти струн”, що “спадають пелюстками” – в Міші Украна, “картате сузір’я”, що нишком “скотилось у пазуху” – у Ольги Романишин, життя, що складається з дрібниць, “як те панно” – у Юрія Щербика, і ще багато-багато дечого. Звісно, не все авторам вдається однаково, а проте щирість і задушевність компенсують окремі художні втрати. Кожен образ – це справді ніби нота, з яких потім твориться “Танго безмежжя”.
Варто відзначити вдалу знахідку щодо оздоблення самого альманаху (технічний редактор видання – Іванна Захарчук) – у чорно-білий розмай світлин-портретів роботи Віктора Петрука владно вплітається червоний колір, що найперше викликає асоціацією з давньою українською традицією вишивати сорочку “червоними і чорними нитками” (Д. Павличко). Єдине, що б хотілося бачити в наступних випусках альманаху (а я певен, що вони будуть) – це “першість” іменіу представленні авторів, а вже потім повинне йти прізвище(ми ж не японці чи китайці, щоб писати навпаки).
Альманах, отже, є вже літературним фактом. Розкриймо його для читання – і хай звучить танго!
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2018/07/07/083613.html
|
