Анастасія Нікуліна. Сіль для моря, або Білий Кит. — Х.: Віват, 2017. — 224 с. — (Серія “Книжкова полиця підлітка”)
Друзі... Кажуть, справжніх друзів багато не буває. От у вас багато друзів? Один? Два? Десять? А може, їх нема взагалі? І так буває. Хтозна, чим займалися самотні люди десятиліття чи й століття тому. Нині ж вони можуть повзати у Всесвітній павутині і створювати для себе ілюзію дружби. Однак лише ілюзію. Бо як там кажуть? “Інтернет, він не зближує. Це скупчення самотності. Ми начебто разом, але кожен один. Ілюзія спілкування, ілюзія дружби, ілюзія життя”...
Дебютна книжка молодої української письменниці Анастасії Нікуліної “Сіль для моря, або Білий Кит” побачила світ у 2017 році, якраз тоді, коли набирали обертів так звані “групи смерті” в соціальних мережах. Загадкові “сині кити” підбурювали підлітків чинити самогубство, переконуючи їх, що життя — лайно, батьки не розуміють, а кохання — не з їхнім щастям. Задум книги був спочатку дещо іншим (чит. післямову авторки), але потім Настя впіймала хвилю й зрозуміла, що саме такий варіант сюжету буде найбільш актуальним.
Лізі, головній героїні роману, — усього 14. До того ж, вона — жертва булінгу. Те, що роблять із нею однокласники, зовсім не схоже на жарти, це — психологічне й фізичне насильство. І нема кому заступитися за дівчину. Бо ж друзів у неї нема (хто захоче дружити з жертвою булінгу і ризикнути також “потрапити під каток”?), учителям байдуже, а батьки не розуміють. Вдома на Лізу кричать, її карають. Здається, весь світ налаштований проти дівчини-підлітка. Аж тут з´являється він...
Як відомо, в інтернеті ти можеш бути ким завгодно: сексапільною блондинкою, впевненим у собі мачо, багатим, успішним, спортивним... Тобі може бути 16, 20, 30. Головне — почепити гарне фото (можна не своє) й вигадати собі біографію. Усе це “прикрасити” загадковим ніком — і от, ти вже не старий алкоголік, а стрункий юнак, на якого “западають” дівчата.
Білий Кит запримітив Лізу в одній зі спільнот у соціальній мережі й вирішив їй написати. І, звісно ж, спілкувався з нею так, щоби їй здалося, ніби в нього і в Лізи дуже багато спільного. І вона повелася. Кит став її найближчим другом, вона вірила йому. Тож коли він запропонував зробити ЦЕ разом, вона погодилась. “Це” — зовсім не те, про що ви подумали. “Це” — самогубство.
“- Ми не можемо бути разом тут, але ніхто нам не заборонить поєднати наші серця й душі! Ти готова?
- Так.
- Правда? Ти не пошкодуєш. Ми зробимо це разом. Одночасно. Наші душі ніколи не розлучаться.
- А що з нами буде? Ми помремо? — Ліза дописала останнє слово й прикусила губу. Сама думка вже не була страшною, скоріше — цікавою. Що там, за межею? Новий світ? Точно кращий за те, що зараз... Треба бути з тим, хто тебе розуміє і кому ти справді потрібна. І якщо не тут, то в іншому світі”.
Це тільки потім Ліза зрозуміє, що “сенс життя — не в тому, що є смерть”, але перед цим муситиме пройти через страждання, розчарування і, власне, пізнати смерть, яка до неї наблизиться впритул.
Письменниця настільки ретельно дослідила тему, попрацювала з персонажами, що навіть не віриться, що авторка настільки молода, а це — її дебютна книжка. А втім, хто б міг настільки точно прописати проблему булінгу та підліткових самогубств, як не, умовно кажучи, вчорашній підліток?! Не досить реалістичним виглядає сопливий гепі-енд, де хтось таки помирає, але здебільшого всі щасливі... Однак це ж книга, у першу чергу, для підлітків. Якою ж вона має бути?! Звісно, оптимістичною й життєствердною.
Дебютний роман Анастасії Нікуліної “Сіль для моря, або Білий Кит” у 2018 році отримав Міжнародну українсько-німецьку літературну премію імені Олеся Гончара як гостросоціальний роман із широким колом проблем.
Як ви вже зрозуміли, проблеми, які порушує авторка, розкриваються в таких площинах відносин, як особа – суспільство й людина – природа. Це:
- булінг (цькування);
- “групи смерті” в соцмережах і підліткові суїциди;
- конфлікт батьків і дітей;
- проблема нерозділеного кохання;
- влада стихії над людиною.
Часом цей роман (роман-буря, як визначила його сама Нікуліна) нагадує гостросюжетний трилер. Втеча, погоня, копи, пістолет — словом, шалений адреналін. Яскрава й ретельно прописана кульмінація, безперечно, додає творові плюсиків.
Не можна сказати, що це роман виключно про підлітків і для підлітків. Він сподобається як юнакам і юнкам, так і їхнім батькам (щоби краще розуміти дітей), і навіть бездітним дорослим. У книзі кожен знайде те, що близьке саме йому.
У романі присутні найрізноманітніші персонажі: зацькована дівчинка, “круті” хлопці і їхні подружки, і кожен із них має свої скелети в шафах, які приховує за маскою впевненості й крутості, за посмішкою й показною безтурботністю. А ще тут є невтішний батько й ошукана жінка, яка все життя розплачується за свою юнацьку помилку, однак знайшла в собі сили залишитися Людиною, світлою й доброю, радіти життю, віднаходити натхнення, вірити в кохання. Образ Ані сповнений вітаїзму, в ньому, здається, акумульовано весь досвід і мудрість найсильніших жінок світу цього. Вона — та, кого, пізнавши, неможливо забути.
Ідея роману в тому, щоби просто жити. Жити просто. Просто любити. Вміти прощати, не мститись, захищати слабшого, не залишати в біді ближнього (навіть коли він завдав тобі чимало болю). Зрештою, в тому, щоби робити правильний вибір, так, як підказує серце. Бо ж щастя залежить тільки від нас самих, наголошує авторка вустами своєї героїні. А щодо страждань...
“У кінці всі наші муки, всі страждання перетворюються на сльози. А сльози — це сіль. Хіба сіль має значення?”...
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2018/07/06/214746.html
|
