Трансформація ужгородського поета за чаркою коньяку з дощем.
Нова поетична книжка Олександра Гавроша «Коньяк з дощем», яка минулого року побачила світ у київському видавництві «Факт», підтверджує парадоксальну істину: найбільші грішники часто стають найбільшими святими.
«Коньяк з дощем» — зібрання різних поетичних циклів. І з кожним наступним ми спостерігаємо відчутну трансформацію ліричного героя. Від егоцентричних, перенасичених чоловічими гормонами «Фалічних знаків» — до значно спокійніших і споглядальніших «Тіла лучниці», «Ліжка надії», «Міст і кав’ярень», «Легкої хвороба серця», «Покрайніх записів». Із кожним новим циклом автор ніби долає чергову сходинку свого розуміння світу. Тому з ним цікаво.
Зрештою, після споглядальника з’являється філософ, який намагається осягнути головні цінності життя. По суті ліричний герой Олександра Гавроша, здолавши кругообіг свого розвитку, дійшов до істини: пройшовши пекло, починаєш розуміти рай.
І тут ховається головна «родзинка» ужгородського поета — його нестримна жадоба пізнання. З роками цікавість до Жінки як еротичного начала (« Ти — камінь жертовний, на якому щоранку чиню обряд таємничий ») переростає у цікавість до стосунків між ЧОЛОВІКОМ та ЖІНКОЮ – цю одвічну інтригу, яка нагадує часом захопливу гру, а часом — непримиренну боротьбу протилежностей (« Тому прошу тебе: ІДИ! Поки ще тебе відпускаю… »).
Зрештою, цікавість до інших змінюється на цікавість до себе, споглядання власної трансформації. (« Дивно, що я – саме це »). Бо ж усередині нас світ не менш широкий, як поза нами.
І що тоді наше життя, як не дорога, яка коли-небудь кудись приведе або принаймні зненацька обірветься? Тому ліричний герой ужгородського поета щасливий, бо він йде, рухається, змінюється, зрештою, пізнає себе та інших.
«Для сина залишу знак оклику.
Для тебе – знак здивування.
Для себе – три крапки..»
Показово, що завершує «Коньяк з дощем» притча у жанрі театру абсурду «Вони йдуть», де філософія дороги стає наскрізною. Бо навіть, якщо ви наразі не маєте мети, рух (навіть коли він броунівський) все-одно краще за нидіння у мертвій точці.
«Краще — крик, краще — бійка і ніж до ножа,
Ніж сумні завивання і туга натужна.
Хай зайде за межу ся безмежна душа.
І надщерблять край сонця мечі харалужні»
У цьому твердженні — весь Гаврош як творець і людина. І в ньому він – незмінний.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2010/01/08/080504.html
|
