Олександр Стражний. Український менталітет: ілюзії – міфи – реальність. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2017. – 456 с.
Уздовж Великої Ріки, залишаючи сліди на пісках, пішли люди. І рушили за людьми століття. І потекла за століттями кров, кожною краплиною своєю просочуючись у людську пам’ять, щоб не забули… І тримають люди цю кров у голові своїй, щоб не забути…
Хто ми такі? Звідки прийшли? Куди йдемо? Не одне століття ставляться ці питання, й не одне століття шукають відповіді на них тисячі науковців. Спробував відповісти й дослідник Олександр Стражний у книзі «Український менталітет: ілюзії – міфи – реальність». Автор книги не претендує на узагальнюючу істинність, швидше навпаки: він дискутує з істориками, полемізує з власними думками, розмовляє з нами, акцентуючи, що кожен читач має право погодитись чи не погодитись з певним міркуванням та висновками. Ця книга не є вичерпним джерелом усезнання українського етносу, але крізь діалогічну структуру тексту відтворює нас із давніх-давен по сьогодні й майстерно змальовує наш рудий та пухнастий хвіст. Та про хвіст дещо згодом.
Відколи ж це «з давніх-давен»? Олександр Стражний розвіює тут один із найпопулярніших стереотипів, що сягає корінням у Трипілля. Про наш нетрипільський початок він пише наступне:
«Чомусь вважають, що наша культура починається з Трипілля. Це не так. Вона бере початок із палеоліту…» (с. 18)
Відомо, що найголовнішим асимілятивним процесом на нашій планеті є фотосинтез. Простіше кажучи, це взаємодія енергії світла з органічними сполуками з вуглекислого газу та води. І процес цей життєво необхідний для існування планети. Стосується це й етносів, зокрема українського. Тож Олександр Стражний ґрунтовно й послідовно описує поселення дослов’янських і праслов’янських племен на територіях сучасної України (кіммерійці, скіфи, сармати, склавини, поляни, древляни та ін.), імміґрацію давніх греків у лісостепову зону Північного Причорномор’я, впливи тоталітарного Риму тощо. Ясна річ, взаємозв’язки «наших» та «їхніх» синтезувалися згодом у «своїх». Автор наводить значну кількість історичних довідок асимілятивного процесу, що спонукає до висновку: цей процес був необхідний, аби вижити. І, виживши, утворити свою ідентичність, зібрану по краплині від різних упливів, але – разом з тим – ні на кого не схожу.
Книга Олександра Стражного тримається на трьох китах. Умовно позначимо їх так:
1) «уперед до історії та назад до майбутнього» : автор відтворює циклічну структуру часу, возз’єднавши минуле, сучасне й майбутнє причинами, діями та наслідками історії, що дозволяє масштабніше прочитати щоденник нашої крові. Приміром, архетип бідності автор пояснює постійними набігами чужоземців й захисною реакцією племен у цьому контексті історії:
«Архетип бідності у слов’янському менталітеті, на жаль, один ізнайсталіших. Це – захисна реакція. Багатих грабують. А з бідного – що з нього візьмеш? Можливо,тому у слов’ян набагато менше, ніж, наприклад, у європейців,відчувається прагнення до кропіткої якісної роботи – що краще зробиш, то більше шансів, що заберуть…» (с. 56)
2) «інтерв’ю з історією» : більшість історичних довідок подано в книзі у вигляді інтерв’ю з визначними постатями (Геродот, Ліфшиц та ін.). Подібна гра з текстом на формальному рівні оживлює як інтерв’юера-автора, так і респондентів-істориків і спонукає читача вступити з ними в діалог;
3) «Чи сміявся Христос?» : пам’ятаєте це питання, що червоною ниткою вшите у роман Умберто Еко «Ім’я троянди»? Здавалося б, до чого тут це питання. Та ж сміх у ментальності українців є чи не фундаментальною рисою етнотворення. Тоді, як за християнською традицією страждання уніфікується з біблійними муками, Олександр Стражний говорить про «онтологічний оптимізм», котрий, попри всі неґації історії, дозволяв українцям зберігати спокій у будь-якій ситуації. Сльози – це жалість, а сміх – сміливість перед визнанням власних вад, недоліків та помилок. Про це свідчить і оповідна манера самої книги, котра про всі печалі та радості говорить з гумором:
«Як же оздоровлювалися скіфи? Відрубуванням голови. За їхніми уявленнями,лише цей засіб серед усіх ліків найбільш дієвий. Причому відусіх хвороб!» (с. 79)
Та значущість має інший сміх українців – сміх над собою, самоіронія. Не однією книгою гумористичних оповідок, пісень, приказок та анекдотів збагатився український фольклор за часів, скажімо, Голодомору 30-х рр. ХХ століття. І сміх цей, ясна річ, не заради веселощів, але заради збереження духу власної непідкореності, адже «той, хто не боїться кепкувати із себе, – непереможний» (с. 376).
Відтак, ходила її величність Історія лісами й степами України і всюди залишала відбитки своїх пальців. І з цих відбитків зібрав дослідник відомості про життя і побут наших пращурів, Західної Європи й, звісно, східних географічно сусідів, підводячи підсумки сучасною генерацією. Захоплююче й не без гумору розповідається у книзі про «осілість» і «хазяйновитість», «миролюбство» і «демократичність», «духовність» і «містицизм», «сердечність» і «матріархат», «еротичність» і «сентиментальність» українців, і etc.
Не оминув автор і глобально визначальної події в історії українського етнотворення – прийняття християнства. І в чому ж тут визначальність? А в тому, на скільки потужно вплинула на українців дохристиянська культура язичництва (й значною мірою античності: приміром, скіфи поклонялися Папею (Зевсу) – А. П.). Звернімо увагу, що навіть найпобожніший українець бодай раз у житті брав участь у вражаючій процесії язичницького свята Івана Купала; що навіть ідучи з церкви, чи не кожен українець зупиниться, забобонно дивлячись на чорну кішку, котра спокійно й невимушено перетинає дорогу… Що вже говорити за споконвічне поклоніння українців богам сонця, дощу, грому тощо. Усе це описується автором у книзі.
Крізь гущавінь століть і пазурі історії крадеться лісом, крадеться степом рудий, як сонце, лис. Тримає він свій пухнастий хвіст за вітром, нюх у нього гострий, в очах – зачаївся таємничий розум, у якому все – кмітливість, лукавство, хоробрість, мудрість, непокірність тощо. Це не замальовка Франкового «Фарбованого лиса». Це українець очима Олександра Стражного:
«Який звірміг би символізувати Україну? Радше за все – лис. Тваринаобережна, хитра, по-своєму мудра, однак підступна й лукава. Лис непіддається дресируванню – у відповідь на одну й тусаму команду він щоразу виконує різний трюк» (с. 371).
Отже, гортаймо разом із автором щоденник власної крові, щоб не забути: хто ми є, звідки прийшли, куди йдемо.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2018/04/04/072423.html
|
