Степан Процюк. Травам не можна помирати: роман. – К.: Легенда, 2017. – 256 с.
Роман, вартий повного метру.
«…читачів у мене поки що мало,
але зате і дурних
серед тих читачів теж мало».
Майк Йогансен
Нове видавництво «Легенда» почало свою діяльність зовсім нещодавно. І почало, на мій погляд, із дуже потужного роману Степана Процюка «Травам не можна помирати».
Так уже склалось, що маю у своїй домашній бібліотеці чимало книг цього автора, нерідко і з задоволенням їх перечитую і чекаю на новинки. Знаю, що це література не для «слабаків», не можна от так просто взяти з полиці книгу, вмоститись зручно в кріслі і читати. Перед читанням Процюка завжди думаєш, чи зрозумієш, чи будеш достойним уваги автора (бо всі тексти автори надають для нашої уваги), чи подолаєш ту висоту, яку ставить перед читачами цей, без перебільшення, інтелектуал думки.
Новий роман, про який буде йти мова, не просто захопив, а знову дав масу поштовхів до роздумів, до медитацій, до зважувань «за» і «проти» у нашому житті.
Йдеться про Україну 70-х років ХХ століття. Час мого далекого дитинства. Час, який прийнято називати «періодом застою». Але зовсім не застійними є герої роману, навпаки, вони стають променями світла у тій страшній епосі. Не буду переповідати сюжету роману, хоч він і динамічний та захопливий. Спробую звернути увагу на деякі деталі.
Головному героєві автор дає прізвище «Світлий». Саме таких світлих людей і не вистачає як тоді, так і тепер. У стосунках із собою він абсолютно чесний, готовий іти до кінця у своїх переконаннях, гине, але залишається Світлим.
Дуже сильними і навіть страшними є в романі сцени опису радянської каральної психіатрії. Читати їх просто страшно, а ще страшніше усвідомлювати, що нічого з того автор не придумав, лише привідкрив нам, сучасним людям, які давно не бояться говорити вголос те, що думають, картинки світу радянської епохи. За такою країною можуть зараз ностальгувати, на мою думку, лише ті, хто тоді був недалеко від полковника Дурбачова, користався можливістю принижувати і карати.
Окремо хочу сказати про роль пісні в новому романі С.Процюка. Пісень там багато, старовинних українських, тогочасних, але є ще й тодішні російські романси. Вони ніби підсилюють думки автора про те, що люди, у яку б епоху вони не жили, залишаються людьми, що прагнуть любові, добра, щирості.
До речі, про любов. Агентка Софія, вона ж Світлана, викликає у мене почуття глибокого жалю. Вона вміла любити? Могла? Наважувалась? Система забрала це в неї, витворила такого собі покруча в жіночій подобі. Вона не мати і не дружина, не кохана і не любляча. Вона така ж жертва Системи, як і Михась Сандуляк.
…І над усім цим постає Жінка в білих одежах. Це Велика Матір, це Прародителька, це Україна. У романі «Травам не можна помирати» цей образ не сприймається як пафосний, а виглядає мені як оптимістичний, образ відродження, пробудження, бо «над вічним Києвом знову засіяли зорі, як і чотириста чи тисячу літ тому».
Мені відомо, що за романом уже знято короткометражний фільм. Шість хвилин, звичайно, не можуть передати всього напруження тексту. Тому принагідно звертаюсь до сучасних українських режисерів, сценаристів: роман, як на мене, дуже і дуже кінематографічний. Вартий вашої уваги і повного метру. Бо кіно буде дивитись велика кількість сучасних українців, а саме на таких творах варто виховувати Українців.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2018/03/14/074920.html
|
