— На Київщині переказували, начебто Тарас Шевченко не помер 1861-го, — розповідає письменник 40-річний Михайло Назаренко.
Зібрав чутки та легенди про життя поета. За книгу "Поховання на могилі" отримав відзнаку в номінації "Літературознавство" 10-ї премії "ЛітАкцент".
— Народні перекази про Кобзаря вивчав Михайло Драгоманов. Згідно з одним, поета заслали до Сибіру, прикували ланцюгами до скелі. Коли вони заіржавіють і розірвуться, він повернеться на Україну. Чутки виникали ще за життя Шевченка. Я досліджував, як його уявляли селяни ХІХ століття, кияни чи петербуржці після арешту Києво-Мефодіївського братства. Як Кобзаря використовувала радянська ідеологія 1930-х чи колаборантська преса під час Другої світової.
Основна ідея міфу про Шевченка — він створив українців. Визволив, але не до кінця. І не може залишити Україну, поки вона не стане насправді вільною.
Михайло Назаренко почав писати книжку напередодні Помаранчевої революції.
— За другу редакцію взявся в жовтні 2013 року, — продовжує. — Щось підказувало, що про Шевченка треба говорити знову. У легендах Кобзар часто воскресає на третій день. Встає з могили. Живе в Англії чи Австрії, в Україну приїздить під чужим іменем. Бувало так, що біографа поета Олександра Кониського сприймали за Шевченка, який повернувся. Востаннє його начебто бачили живим 1905 року. В іншому переказі Кобзаря називають характерником. Мовляв, коли його посадили до в´язниці, намалював човен на стіні. Стрибнув у нього і поплив.
Образ Шевченка активно експлуатувала радянська влада. Псевдонародні поети писали вірші: "Не залишить Катерина на розпутті сина. Буде вже доглянута радянська дитина". "Поховання на могилі" можна читати, як постмодерний роман-колаж, але з чітким наскрізним сюжетом.
Церемонія нагородження премією"ЛітАкцент" відбулася в київській "Книгарні Є". Традиційно відзначають авторів у шести номінаціях.
До короткого списку номінації "Проза" увійшли "Земля загублених" Катерини Калитко, "Ловець океану" Володимира Єрмоленка, "Харків. 1938" Олександра Ірванця й "Дім для Дома" Вікторії Амеліної. Переміг роман "Інтернат" Сергія Жадана про війну на Донбасі.
— Книга Жадана — це історія про спуск до пекла і повернення з нього. Головний герой має потрапити на окуповану територію й забрати з інтернату племінника. Текст проговорює багато важливого. Зокрема, що люди, які залишилися в окупованих районах, — не конче зрадники, — каже літературознавець Ярослава Стріха, 29 років.
Цьогоріч у номінації "Поезія" не визначили переможця.
— Дуже чекали трьох поетичних книжок. Катерини Калитко, бо знаємо, що вона вже два роки як написана. Збірку Остапа Сливинського. І Галини Крук, яку дочекалися. Але великі сподівання не виправдалися. Збірка "Доросла" — типова поезія Галі. Кроку вперед немає, — пояснює 38-річна поетеса Олена Гусейнова. — Такого, чого ще не було в українській поезії, не побачили в жодного з номінантів.
Перемогу в номінації "Есеїстика й художній репортаж" здобула книжка "Точка нуль" Артема Чеха. Автор описує, як у 2015–2016 роках воював на Донбасі.
— На сьогодні це найкраща книжка про події на сході України. Мені здається, що про них і досі не можна розповісти художньою мовою. У літературі чи в кіно. Саме документ може сказати нам правду і передати емоції, — говорить журналістка 31-річна Тетяна Терен.
У номінації "Поезія і проза для дітей" відзначили збірку віршів "Лякація" Івана Андрусяка.
Ірванець повторив себе
Антипремію "Золота булька" присуджують за твір, який не виправдав сподівань.
— Найбільше голосів отримав роман "Харків. 1938" Олександра Ірванця, — оголошує рішення журі літературознавець 26-річна Богдана Романцова.
Автор розповідає альтернативну історію України. Начебто в бою з червоними під Крутами на допомогу київським студентам підійшли регулярні війська УНР. Україна перемагає російських більшовиків і стає потужним гравцем на геополітичній карті світу. Харків, столиця Української Робітничо-Селянської Республіки, готується святкувати двадцятиріччя незалежності.
— Ми чекали легкої карнавальної книжки. Ірванець підігрівав інтерес до роману, всім розсилав уривки. Як потім виявилося, це було найкраще з написаного. Він знову повторив себе — еротика була надмірною, стиль важкий і затягнутий, персонажі не обов´язкові й часто картонні. Книжку важко читати. Автор залишився в традиції 1990-х.
Марина НЕПИЙВОДА
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2018/02/06/115948.html
|
