|
У цьому романі про нетрадиційне кохання ще й з екзотичною «виробничою» тематикою ніби зійшлися всі протиріччя, що їх довго плекала, перетравлювала та все ніяк не могла вивергнути сучасна орнаментальна проза. Хіба маємо таку, спитаєте? Виявляється, так, але відгукувалася вона завжди на інші наймення.
Нутрощі корабля, що вкотре вимагає свого майстра, на обкладинці цього роману намальовані невипадково. Заглиблюючись у психологізм ситуації, забуваєш про сюжет, який у цьому жанрі цілком необов’язковий – він тягнеться без особливого розвитку, і це абсолютно не заважає ранковому тремоло. Справа в тому, що так у нас кохання давно вже не описували, коли, здавалося, його механізму, крім «поцілункової» стадії у двох дівчат, не стане й на чверть премії «Золотий хрін», а достоту вражає. «Щось приємне наповнювало її від низу живота й вище, досягаючи маківки, проходячи крізь неї. Вгору й угору. Метелики, світло, тепло…, - все як у попсових піснях і сопливих фільмах. Поліна завжди вважала те все дурнею. Аж досі».
По-друге, перистальтика жанру з обкладинки сигналізує про другу палубу романних пригод. Насправді, у реальності їх набагато більше (палуб, а не пригод, бо які пригоди в трюмі таких стосунків) – «більш ніж триста метрів завдовжки, дев’ятнадцять палуб, тридцять одна сотня пасажирів і дванадцять сотень душ екіпажу», тож не дивно, що сексуальна, даруйте, метафора несподівано реалізується з небаченою у жодній орнаментальній прозі силою, оскільки «ці світи — «вище» і «нижче», їх разючий дисонанс і дивовижна цілісність, яка зносить дах».
Якщо ж коротко, то історія кохання у наших героїнь було довга. Спершу офісна синя панчоха придивлялася до новенької дівчини з Польщі, яка насправді «була на два роки молодша за Поліну, заробляла удвічі більше, знала на дві мови більше, могла випити на два по п’ятдесят більше чистого віскі, і водно», потім стала сміливішою аж настільки, що вирішила перевірити себе (і заодно стосунки) на міцність.
Власне, запакуватися на півроку в обслугу на круїзний лайнер – не кращий вибір для столичної, як виявилося штучки і ніякої не «панчохи» («удома вона інколи курить травичку, їсть гриби на самоті й екстазі на вечірках»), оскільки, як підказують офісні бувальці, це варте всього лише пару тижнів медитації на Гоа, але вже нехай. Орнаменту так більше, а головне, не пропадає те, на чому авторка роману знається ще краще, ніж на поцілунках своїх героїнь.
Отже, виробнича, нарешті, тематика. О, тут вже поле, зоране не те що «нижче» чи «вище», «згори» чи «знизу», а взагалі вздовж і поперек. Спершу здається, що всі герої з персонажами, які трапляються на цьому самому круїзному лайнері акурат посередині роману, ніби вимандрували з «потогінної» прози американських класиків на зразок Джека Лондона – той самий робочий конвеєр, виснаження отупіння. «Правил стільки, що, здається, вони й зібрані тут єдино для того, щоб їх порушували». Працюючи в обслузі, наша втікачка «ніби зависла у вакуумі, не відчуваючи жодного контакту з тим, що її оточує, і неспроможна дотягнутися до того суттєвого, за що трималася колись».
По-третє, землячки на кораблі, а також у портових барах, де разом прогулюють нечасті вихідні корабельні друзі. Болісне нагадування про домівку, туга і нудьга. Знайомі теми і розмови, звичні фрази й матюки — все так зрозуміло, передбачувано і тоскно. Ось чому рецепти з прогнозами - відповідні, коли героїня вигадує, продаючи гостям молочні коктейлі, різноманітну (не національну, боронь Боже) символіку. «Коктейль «Оптимістичний»: дві кульки вчорашніх розчарувань залити стоп’ятдесятьма мілілітрами сьогоднішніх бажань, притрусити двадцятьма грамами завтрашніх надій, збивати п’ятдесят секунд, прикрасити однією удачею на подушці зі збитих ефірних можливостей». Хіба ж не гарний орнамент до корабельної баланди буднів?
Утім, «орнаменти» на ковдрі нашої культури відрізняються не дуже – у Наталки Сняданко, пригадується,в аналогічній заробітчанській прозі 90-х на Заході «самотні збоченці дрочать перед екранами своїх філіпсів», а тут знецінене «привіт!», яке «працює на соматичному рівні». (Вона звикла, що «Привіт!» треба заслужити, і якщо воно вже сказане, то означає багато. Тут же ним розкидаються наліво і направо»). І мине багатенько часу, поки корабельне кубло стане їй знайоме, «з усією напівперетравленою органікою, застряглими, невивідними сурогатами, фальшю і штучністю, з усім цим смородом і брудом». Але читачеві все одно цікаво, бо якщо цілуватися він ще сяк-так навчився, то греблю на закордонні йому ще треба опанувати.
Кіра Малко. Нижче.– К.: Нора-Друк, 2018. — 400 с. — (Серія «Читацький клуб»).
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2018/01/31/131604.html
|
