Буквоїд

Серб-католик, співець моря та кохання, а заодно й аналітик людської нужди

13.01.18 18:16 / Іван Лучук
Іво Чіпіко виповнюється 149 років  
Сербський письменник Іво Чіпіко (по-сербськи: Иво Ћипико, Ivo Ćipiko) народився 13 січня 1869 року в місті Каштел-Нові в Далмації, яка тоді була частиною Австро-Угорщини. Властиво, Каштел-Нові є однією із семи частин (Каштелів) міста Каштели, яке розташоване між Соліном і Трогіром (і є частиною аґломерації міста Спліт). Початкову школу закінчив у рідному місті, три роки францисканської гімназії – у місті Сінь (1877–1880), звідки втік після конфлікту зі шкільним керівництвом. Навчання продовжив у Сплітській гімназії (1880–1881), потім навчався приватно. Відтак вирушив мандрувати по Боснії, де й були опубліковані його перші літературні спроби. Отримавши державну стипендію для вивчення лісового господарства, навчався у школі лісового господарства у місті Крижевці (1887–1890). Від 1891 до 1901 року працював у Нережищах на острові Брач, потім коротко в Макарській, а також у Которі (1901–1902), потім на острові Хвар (1902–1905). Після короткого перебування у Книні (1906), жив у Врлиці (1906–1909), потім знову у Книні. У 1911 році відвідав римську Міжнародну художню виставку (разом зі скульптором Іваном Мештровичем), у кінці того ж року перебував у Каштелах, звідки перебрався до Сербії. Працював кореспондентом белградських газет у Сараєві. Під час Першої балканської війни 1912 року перебував у містах Куманово, Скоп’є, Вранє, а також у краї Косово, а під час Другої балканської війни 1913 року був знову в Сараєві. Потім повернувся до Белграда, де влаштувався у прес-бюро. Початок Першої світової війни застав його у Стамбулі. Коли приїхав до Ніша, отримав сербське громадянство (15 грудня 1914 року), через що австро-угорські власті оголосили його зрадником батьківщини. Як військовий дописувач, перебував у Салоніках, Афінах, на острові Корфу, потім у Римі, на острові Корсика, в Марселі, знову в Салоніках тощо. Про ті роки залишив записи «Враження від війни 1912» («Утисци из рата 1912»), «З часів війни 1912–1917» («Из ратних дана 1912–1917»), «Із солунських боїв» («Из солунских борби»), «На пристані» («На помолу»), свідоцтва епохи та цінні відомості (особливо «Воєнний щоденник» – «Ратни дневник») для розуміння його складної особистої долі. Після закінчення війни працював у Белграді інспектором Міністерства лісів і шахт, заприятелював із реґентом Александаром Караджорджевичем. У рідний Каштел-Нові повернувся назавжди влітку 1923 року, відчуваючи близьку кончину. Там і помер 23 вересня 1923 року, вже в Королівстві сербів, хорватів і словенців. Перші свої твори Іво Чіпіко друкував у газетах у Мостарі в 1885-1886 роках, це були вірші «У природі» («U prirodi»), «Втіха» («Utjeha»), «На Різдво!» («Na Božić!») і прозовий шкіц «Горяни» («Planištari»). Вони не мали якоїсь художньої вартості. Потім мовчав більш ніж десять років. Коли ж у часописі «Новий вік» («Novi viek») у 1897 році опублікував (написане на острові Брач) оповідання «Згинув, як на жарт» («Pogibe k’o od šale»), то заявив про себе вже як зрілий письменник. Воно виникло, як стверджував сам Іво Чіпіко, під безпосереднім впливом Янка Веселиновича. Першу свою книжку, збірку оповідань «Приморські душі» («Primorske duše», 1899) опублікував у Загребі. На острові Брач задумав і роман «За хлібом» («Za kruhom»), першу частину якого у 1900 році опублікував у редагованому Сільвіє Страхимиром Краньчевичем часописі «Надія» («Nada»). Коли хорватська критика привітала в його особі нову зірку хорватської літератури, Іво Чіпіко виступив із заявою, що він не хорватський, а сербський письменник. Наступні твори Іво Чіпіко виходили в сербських культурних центрах, друкувалися вже кирилицею. Видав ще чотири збірки оповідань – «З адріатичних берегів» («Са јадранских обала», 1900), «З островів» («Са острва», 1903), «Край моря» («Крај мора», 1913) і «Перелюб» («Прељуб», ), два романи – «За хлібом» («За крухом», 1904) і «Павуки» («Пауци», 1909), дві драматичні спроби – «На Границі» («На Граници») та «Воля народу» («Воља народа»), обидві без особливої вартості. За словами Вінко Брешича, Іво Чіпіко «зробив значний внесок у хорватську літературу, до якої належить народженням, тематикою, мовою – та сербську, до якої належить за власним рішенням та громадською діяльністю». Хоча Іво Чіпіко не писав під безпосереднім впливом свого земляка Сімо Матавуля, проте той йому дуже близький низкою своїх літературних рис і тенденцій. Особливо їх пов’язує схильність до простолюду та возвеличення природної сили, яку вони відкривають у маленькій людині. І тематично вони споріднені. Обидва вони змальовують далматинське життя або, точніше, два далматинські райони, гостро контрастні у географічному та культурному плані – Примор’я та Загора. Іво Чіпіко значно більше, ніж Сімо Матавуль, залишався вірним рідному регіоналізму. Як і Медо Пуцич, Матія Бан, Валтазар Богишич, Марко Цар, деякі інші сербські письменники та культурні діячі із західніших країв, Іво Чіпіко був сербом-католиком. Він походить із латинської патриціанської родини Cippico, за переказами, походженням із Риму, у якій від найдавніших часів плекалися гуманістичні традиції та літературна справа. Один із його предків був знаменитий Коріолан Чіпіко (по-латинськи: Coriolanus Ceppio), гуманіст і новолатинський письменник XV ст. У «Палаці Чіпіко» у Трогірі у самісінькій середині XVI ст. був знайдений найповніший рукопис «Сатирикону» римського письменника Петронія (знайдений у 1650 році, а опублікований у Падуї 1664 року). Із занепадом Венеціанської республіки родина Чіпіко стала бідніти та наближатися до простолюду, та й мати письменника була посполитою. Народжений на далматинському узбережжі, Іво Чіпіко ще з дитинства мав схильність до вільного, нічим не обмеженого життя на природі, сильну симпатію до трудівників і їхнього життя. Ці дві схильності відіграли значну роль у житті та літературній праці цього письменника. Коли його малим хлопцем віддали до францисканської гімназії в Сінь, він, не в силах витримати жорсткість і дисципліну шкільного режиму, втік із семінарії і визначився, не випадково ж, із фахом працівника лісового господарства. Семінарія відривала його від природи, ув’язнювала у мертвих догмах і нежиттєствердній моралі, а фах лісника повертав його до природи, давав змогу жити разом із простолюдом. Його вибір сербської літератури, як і пізніший переїзд до Сербії, де він як військовий кореспондент брав участь у Балканських війнах, а під час Першої світової війни вирушив із сербською армією у вигнання, був визначений, окрім національного ентузіазму, схильністю «західняка», розчарованого у європейській цивілізації, до країни, яка в його очах несла щось від того первісного, справжнього, природного життя, до якого він так стримів. Добра репутація Сербії на цілому югославському просторі та привабливість сербської літератури працювали в тому ж керунку. Перші заохочення він знайшов, як не дивно, у тій самій школі, яка його в усьому іншому відштовхувала, у францисканській гімназії в Сіні. Серед його викладачів-наставників, францисканців, був один справжній любитель літератури і югославський націоналіст. Він і приносив майбутньому письменникові твори сербських авторів і народні пісні. «Я зачудувався і став сербом», – написав про це Іво Чіпіко якось пізніше. Звертання до соціальної тематики, характерне для всього сербського реалізму, здобуло в особі Іво Чіпіко свого найвиразнішого та найпослідовнішого протагоніста. У низці оповідань і в обох романах він зобразив жорстоку боротьбу селян за хліб і таке чи сяке життя, змалював без прикрас роботодавців, які використовували селян як худобу, їхню байдужість до страждань працюючого люду. Вперше він підняв тему соціальних негараздів в оповіданні «На зворотному шляху з роботи» («На повратку с рада») зі збірки «Приморські оповідання»: суворі природні умови; посуха, яка пожирає все; дощ, який проникає аж під шкіру, затоплює села, змиває плоди праці; бездушні хазяї, які висмоктують зі своїх батраків останні краплини поту та крові. Соціальна тема найпослідовніше була розкрита у романі Іво Чіпіко «Павуки», творі, який Йован Скерлич назвав «новим соціальним романом». Його герой, молодий горянин Раде Смілянич, намарно намагається вилізти із боргів, які батько йому залишив у спадок. Він відчуває себе безпорадним і незахищеним перед злом, яке годі вилікувати: щоб позбутися одного боргу, він потрапляє в інший, ще більший, і то завжди в того ж лихваря; що більше повертає, то борг, замість того, щоб зменшуватися, безперестанку зростає, досягаючи нарешті таких розмірів, що навряд чи вдасться його сплатити, навіть розпродавши всю маєтність. Лихвар схожий на величезне чудовисько, на дракона з розчепіреною пащею, його ненаситності немає меж, він постійно вимагає нових жертв. Наприкінці роману Раде зводить рахунки із кровопивцем за зразком героїв старих легенд – бере ножа й убиває його. Соціальна тематика творів Іво Чіпіко пов’язана з його особистою філософією життя. В основі його світогляду лежить суперечність між природою та культурою. По-руссоїстськи закоханий у природу, Іво Чіпіко був ворогом усіх обмежень, які суспільна мораль накидала людині. Справжнє життя – це життя в обіймах природи, у гармонії з її законами, а поза тим – усе брехня. Таким життям живуть прості люди, селяни й рибалки. Для них не існує скомплікованих проблем у житті: народжуватися, жити та вмирати за законами природи, як то відбувається з усім, що існує в природі, з рослинами та тваринами, без душевних потрясінь і суспільних конфліктів, все вирішується природнім шляхом, інстинктивним задоволенням особистих потреб. Таким життям можуть жити і справжні інтелектуали. Негаразди починаються тоді, коли у життя людини вмішується т. зв. цивілізоване суспільство зі своїми неприродними вимогами та лещатами. Зло, яке приходить від цивілізації, з міста в село, у своєму первинному вигляді з’являється як соціальне зло, як економічна експлуатація, а з нею починаються й інші негаразди. Природним і простим селянам протиставлені не інтелектуали, а пани, «павуки», тобто всі ті, хто паразитує на чужій праці. Таким чином пантеїстична філософія Іво Чіпіко отримала чітко соціальну інтерпретацію. Ця амбівалентна основа його творчості, пантеїзм і соціальний реалізм, найповніше була виражена в історії молодого студента Іво Полича з роману «За хлібом». Повернення з міста на малу батьківщину, у рідні краї, на море, для нього означало двояке повернення до життя: повторне пробудження в ньому здорового інстинктивного життя, яке місто придушувало, і відкриття суворої реальності приморського села, де важкі природні умови і бездушне грабування лихварями та властями доводить селян до злиденного існування, змушуючи їх покидати все й вирушати у світи в пошуках шматка хліба. За багатьма рисами, двійник самого автора, Іво Полич, той модернізований романтичний герой, добре бачить навколишню бідосю, глибоко співчуває негараздам безправних селян, але це розуміння не підштовхує його до дії, він замикається у собі, цілком віддається своїм мріям, космічним маренням і меланхолійним роздумам. У цьому романі виникають ще два типові чіпіківські мотиви: любов і море. Любов у Іво Чіпіко завжди є вільним слідуванням інстинкту, без жодного відчуття вини, без сентиментальності. Характерною формою любові є перелюб, тобто порушення заборон, встановлених інститутом шлюбу (оповідання «Перелюб», яке дало назву цілій збірці). В оповіданні «Антіца» («Антица»), одному з найтиповіших його оповідань, героїня, яку випадок врятував від небажаного шлюбу, живе сама на скелястому острівці, вільно віддається морякам, які навідуються до неї. Діти, народжені в результаті цього «вільного кохання», виростаючи, вирушають у світ і більше не повертаються. Любов у цьому оповіданні, як і в романі «За хлібом», невіддільна від моря. Море у творчості Іво Чіпіко є не лише місцем, на якому відбуваються драми його героїв, воно розглядається як жива істота, у якій відчувається «подих всесвіту», присутність «свободи, сяйва та правдивого дихання життя». Той «подих моря» починає відчуватися вже в назвах оповідань («Край моря», «На морі», «У полі зору моря»), а триває в описах приморських пейзажів, в яких Іво Чіпіко виявив себе справжнім поетом, у змалюванні вільного кохання, де еротика змішується зі спекою та запахом моря. Найвизначніший соціальний письменник між сербськими реалістами, Іво Чіпіко є заодно співцем природи, моря та кохання. Він у своїй творчості подав модерну літературну інтерпретацію стародавнього міфу про вічне повернення до джерел, ословив мрію про віднайдений рай на лоні природи.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/events/culture/2018/01/13/181640.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.