Іванові Потрчу виповнюється 105 років
Коли наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років у Києві готувалася «Українська літературна енциклопедія» (встигло вийти три томи, до літери Н, властиво – до Нечуя-Левицького), мені запропонували на літеру П написати статтю про сербського поета Васка Попу (знаючи, що я саме про нього написав університетську дипломну роботу, – шила в мішку не сховаєш), то до нього «навісили» ще одного «югослава» на літеру П (бо чи то не було бажаючих про нього писати, чи то ще щось), – ним виявився словенський письменник Іван Потрч. Ще щось мені там пропонували написати, але проект, як відомо, загальмував, загруз, а зрештою і луснув. Але три томи таки маємо, хоч і без моїх там статей.
Якщо раптом у когось виникає питання стосовно прізвища цього словенського письменника, чому ж воно так «невимовно» звучить? – то одразу відповідаю, що там є ер-складотворчий (приголосний у якості голосного), – тож можемо писати Потрч, а вимовляти Потирч. Ну, так наче «та потирчи ти хоч трішки» чи якось так.
Словенський письменник Іван Потрч (по-словенськи: Ivan Potrč) народився 1 січня 1913 року у селянській родині в селі Штукі поблизу міста Птуй у словенській Гориці (тоді герцоґство Штирія в Австро-Угорській імперії). Його батько мав невеликий млин, але згодом зубожів і став п’яницею. У родині було десятеро дітей. У 1926–1934 роках ходив до реальної гімназії в Птуї, де долучився до діяльності комуністів. Декілька місяців перед матурою був виключений із гімназії і ув’язнений за революційну пропаганду в Любляні. Писати Іван Потрч почав ще в сьомому класі гімназії, його оповідання, що увійшли до заснованого гімназистами альманаху, були помічені, і вже в 1933 році в часописі «Люблянський дзвін» («Ljubljanski zvon») було опубліковане його перше оповідання «Копачі» («Kopači»). Вірші друкував у часописах «Література» («Književnost») та «Горизонти» («Obzori») під псевдонімом Юрай Тьош (Juraj Tjoš). Він долучився до літературного руху, відомого під назвою «соціальний реалізм». Тоді були написані його твори «Проклята земля» («Prekleta zemlja», 1936) та «Святий шлюб» («Sveti zakon», 1937), повість «Син» («Sin», 1937). Від 1938 року працював у мариборській газеті «Ранок» («Jutra») журналістом. Після початку війни в 1941 році перейшов на нелегальне становище, працював у Мариборі та Птуї. Був схоплений і поміщений у концентраційний табір у Маутгаузені, звідки навесні 1942 році був випущений. У 1943 році перейшов до партизанів. У 1944 році під псевдонімом Янез Шолар (Janez Šolar) написав оповідання «Зрадник» («Izdajalec»). Після війни продовжує займатися журналістикою, а в 1947 році очолює видавництво «Молодіжна книжка» («Mladinska knjiga»). У 1977 році Іван Потрч став асоційованим, а в 1983 році дійсним членом Словенської академії наук і мистецтв. Його дружиною була письменниця Бранка Юрца (Branka Jurca, 1914–1999). Помер Іван Потрч 12 липня 1993 року в Любляні, столиці Словенії.
Іван Потрч написав романи «На хуторі» («Na kmetih», 1954) та «Смуток» («Tesnoba», 1991). Роман «На хуторі» став чи не найвідомішим твором Потрча. Дія роману розгортається в словенському селі кінця сорокових років ХХ ст., але тогочасна сімейна драма, в якій переплелися ниці інстинкти, жагуче кохання та подружня зрада, ще й сьогодні хвилює читача безкомпромісністю спостережень автора за життям. Роман «На хуторі» – страхітливо натуралістична історія нестандартних стосунків між словенськими селянами. Психологічний роман «На хуторі» є, по суті, сповіддю сільського хлопчини, який рано зіткнувся з життєвими спокусами, опинившись зрештою у в’язниці. Молодий Хедл мріє про власну землю та господарство. Якось наче мимохіть він потрапив у зачароване коло порочної моралі, з якого нема змоги вирватися, тож усе закінчилося трагічно не лише для нього, а й для інших персонажів. Головний герой опинився в пастці; спершу він вступає в інтимні стосунки зі старою Топлечкою, потім – з її старшою донькою Ханою, тоді зовсім заплутується в тенетах, розставлених жінками. Хедл мав чисті почуття лише до Туніки, яка була єдиним світлим образом роману.
Початковою назвою роману «Смуток» була «Надія». Згодом назва була змінена на «Смуток і надія». Як писав сам автор: «Смуток, журба, сумніви – це почуття, які постійно супроводжують людство впродовж його історії, але ми належимо до покоління, що не втрачало надії, хоча й журба не покидала нас». Але остаточним варіантом назви став «Смуток».
Іван Потрч написав повісті «Злочин» («Zločin», 1955) і «Зустріч» («Srečanje», 1962). У повісті «Зустріч» розповідається про партизанську боротьбу з гітлерівськими окупантами в Югославії. Складні морально-етичні питання автор розглядає крізь призму характеру простої сільської дівчини, яка мріє стати вчителькою. Її безпосередність і щирість накликала на неї підозри партизанів, розправи вона уникла тільки завдяки заступництву комісара. Як писав Євген Пащенко: «На конкретному випадку з життя сільської дівчини Потрч тонко й ненав’язливо показує абсурдність недовіри до неї. Він обурюється тим, що деякі люди, схильні до інтриг та жорстокості, перебувають на керівних постах, розпоряджаючись долями рядових партизанів. Слова вдови про те, що окремі ідеологи закликають до високих ідеалів, а конкретна людина для них – порожнє місце, відвертий доказ того, що і в партизанському штабі можуть не визнавати своїх помилок, були досить сміливими для того часу, коли писалась повість. Письменник мав на увазі й ситуацію в країні після 1948 року, адже тоді через особисті переконання чимало людей постраждало». Повістю «Зустріч» Іван Потрч виступив проти зневаги до людини, її приниження в умовах тотального терору.
Іван Потрч написав оповідання та новели «Подоба Славка Клавора» («Podoba Slavke Klavora», 1945), «У кур’єрській казармі» («V kurirski karavli», 1946), «Світло на Кайжарі» («Svet na Kajžarju», 1947) та інші.
Іван Потрч видав книжки оповідань і новел «Кочари та інші оповідання» («Kočarji in druge povesti», 1946), «Безжалісне життя» («Nesmiselno življenje», 1965, вибрані новели), «По той бік зорі» («Onkraj zarje», 1966, автобіографічні новели), «Казка про Ванчу» («Pravljica o Vanču», 1973), «Я мав дві любові» («Imel sem ljubi dve», 1976).
Хроніку змін у селянській свідомості відображено у драматичній трилогії Івана Потрча «Крефлове господарство» («Kreflova kmetija», 1947), «Лацко і Крефли» («Lacko in Krefli», 1949) та «Крефли» («Krefli», 1952). У першій драмі «Крефлове господарство» висвітлено конфлікт між головним героєм, студентом Іваном, що відмовився від землі та став робітником, та іншими членами його родини. Для родичів Івана така зміна оточення та способу життя є немислимою. Наступна драма «Лацко і Крефли» присвячена словенським партизанам. «Селянин-мученик» Лацко мав реального прототипа, який у 1941 році підняв повстання і був замучений. Під впливом Лацка відбуваються поступові зміни у свідомості представників родини Крефлів, вони починають вірити у справедливість, стають гуманнішими та добрішими. У третій драмі «Крефли» спостерігається подальша еволюція героїв. Той Іван, який раніше засуджував приватновласницьку мораль, перетворився на політичного скептика, аморальну особу. Старий Юра страждає через те, що віддав свою землю до задруги (щось на кшталт колгоспу), а нові господарі абияк працюють на його «проклятій, але дорогій йому земельці».
У драмі «Прийде біда – залишишся сам» («Na hudi dan si zmerom sam», 1964) розвивається тема милосердя, засуджується душевна черствість. У цьому творі Іван Потрч безутішно констатує, що людина часто у скрутні моменти життя залишається самотньою, при будь-якому суспільному ладі. Чи при капіталізмі, чи при соціалізмі між людьми однаково виникає взаємовідчуження, черствість, недовіра.
Іван Потрч видав книжку для молоді «Два адмірали та інші історії» («Dva admirala in druge zgodbe», 1993).
За словами Євгена Пащенка, «Івану Потрчу притаманна активна життєва позиція, а не пасивне спостерігання дійсності. Він ніколи не приймав нігілізму, цинічного ставлення до людини. Щирістю своїх поглядів, відданістю ідеалам молодості письменник не завжди імпонував літературній критиці, тому його творчість викликала і викликає суперечки, дискусії».
Іван Потрч двічі став лауреатом премії імені Франце Прешерна: за драму «Крефлове господарство» (1947) та за роман «На хуторі» (1955).
Українською мовою окремі твори Івана Потрча переклади Віль Гримич, Іван Ющук, Олександра Сиротюк. Окремим виданням вийшли романи Івана Потрча «На хуторі» та «Зустріч» (під однією обкладинкою) у київському видавництві «Дніпро» у серії «Зарубіжна проза ХХ століття».
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/events/culture/2018/01/01/120013.html
|
