Надійка Гербіш. Мене звати Мар ´ ям. Х.: Віват, 2017. — 48 с.
Історії про війну веселими не бувають. Навіть якщо це дитяча книжка. Книжка, про яку йтиметься далі, мабуть, є однією з небагатьох сумних і глибоко філософських праць дитсучукрліту вікової категорії “молодші школярі”.
Отже, “Мене звати Мар´ям” Надійки Гербіш — це, як заявлено авторкою, книга 7+. За змістом вона, можливо, більше підійшла би підліткам, але за формою розрахована таки на молодших школярів. Бо надто вже простою мовою написана. Прості двоскладні неускладнені речення. Прямий порядок слів. Відсутність розлогих діалогів, зайвих описів. До того ж, традиційна композиція. Усе це підсилено милими ілюстраціями в арабському стилі.
Це книга про 9-річну дівчинку-мусульманку Мар´ям. Вона, її тато, вагітна мама і двоє братів були змушені похапцем тікати від війни, яка прийшла в їхню країну. Тепер Мар´ям живе на чужині, ходить до нової школи, де в неї зовсім немає друзів.
“У моїй країні війна. Я не знаю, яка вона. Мама не дозволяє мені дивитися телевізор, і я її не бачила. Коли ми їхали з нашого міста, там не було війни. Там було красиво й спокійно, і майже в кожному вікні горіло світло. Ми ходили до школи, а після уроків брати поспішали на крикет. До нашої оселі часто приходили гості — будинок був просторим і гостинним. Бабуся й мама готували смачну їжу, потім усі їли й сміялися, і розмовляли дуже голосно. Часом співали. Тепер від нашого міста нічого не залишилося”.
Авторка дуже проникливо описує почуття маленької дівчинки, її мрії та сподівання. Дитині самотньо, трохи лячно. Вона переймається тим, чи прийме її новий клас, чи зацікавить однокласників її культура.
“Коли ми жили вдома, я теж дуже хотіла нарешті піти до школи. А тут уже не хочу — боюся. У школі буде багато чужих людей і незрозуміла мова. Але тато каже, що я скоро навчуся тієї мови. А брати кажуть, що я виросту такою ж розумною, як мама”.
У школі Мар´ям стикається із немотивованою агресією, породженою незнанням і стереотипами, що панують у суспільстві. Але разом із тим вона знаходить і ту підтримку, якої потребувала.
Так, це дійсно дуже сумна історія, сповнена болю, тривоги, відчаю і втрат. Але разом із тим це світла й оптимістична розповідь, де є надбання й перемоги, де торжествує життя, а біль і відчай змінюються радістю. Рано чи пізно кожна людина приймає свої нові життєві обставини, вчиться відпускати й прощати. Тоді її сльози висихають, і на обличчі знов з´являється усмішка. От, власне, це і є ідеєю твору.
Чому варто говорити з дітьми про війну? Мабуть, тому що вона поруч. В одному з інтерв´ю Надійка Гербіш сказала, що писати про війну треба тоді, коли її завершено. Мабуть, саме тому письменниця не розповідала про війну в Україні, а обрала для своєї історії мусульманську дівчинку. А ще вона зробила це, ймовірно, для того, щоб показати, що представники інших народів і культур — такі ж як і ми, вони так само варті поваги, потребують розуміння й турботи. Усі персонажі твору, крім Мар´ям, — безіменні. Бо насправді її родина — це збірний образ, образ усіх тих сімей, які спіткала така ж доля — бути біженцями.
Цей текст — про любов, про співчуття і безкорисливу турботу. Саме тому це дуже важлива книга, яку книгу варто читати разом із дітьми.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/12/09/094250.html
|
