Все, що відбувається в цій історії, стосується трагічних моментів нашого існування, натомість автор вирішує також суто «виробничі» проблеми – від медичних до літературних – і в цьому безперечна цінність цього бестселеру. Недаремно Білл Гейтс назвав його однією із книжок, рекомендованих для прочитання.
Тож фабула роману не те щоб нехитра, але принаймні стандартна, хоч це не зменшує горя, яке принесли події, що сталися одного раннього ранку на одному з пляжів атлантичного узбережжя. Компанія хлопців, юних і завзятих серфінгістів вирушають на серф-сейшн, що зустріти особливу хвилю, в результаті мандрівка обертається трагедією для всіх, і зокрема для одного з них. А також для його батьків.
І ось, коли вже все сталося – швидко, наче в кіно - аварія позаду, двоє хлопців з переломами, а син згорьованих батьків в реанімації у глибокій комі. «Маріанна раптом усвідомлює, що не хоче повертатися додому, ще не час побачитися з Лу, подзвонити мамі, повідомити обом бабусям і дідусям Сімона, друзям, не час чути, як вони панікують і страждають, одні кричатимуть у слухавку «ні, Господи, чорт забирай, бісова кров, це неможливо», дехто розридається, інші закидатимуть її запитаннями, засипатимуть невідомими їй термінами медичних обстежень, наводитимуть відомі їм випадки одужання, коли, здавалось, усе втрачено, зберуть і знову кинуть у бій усе, що їм відомо про сенсаційні ремісії в їхньому оточенні й поза ним».
Користуючись т.зв. потоком свідомості, автор роману передає не лише хід справи (терапевтичної, операційної, психологічної), але й занурюється в минуле і сучасне життя героїв. Виговорюючись подумки, в реальності вони небагатослівні, скуті, стримані. Воно й не дивно, якщо заважити, що більшість розмов триває або між лікарями, або між хворими, або між батьками одного з хлопців, того самого, в якого зафіксована смерть мозку. У таким самий «сповідальний» спосіб не менше уваги в романі приділено другорядним, здавалося, персонажам, які, тим не менш, грають у цій справі (виставі?) мало не головну роль. І тут вже вирішуються суто «літературні» завдання – структурні, композиційні, психологічні. Можна, звичайно, припустити, що зокрема у випадку з геєм, одним з тих самих головних «другорядних» героїв - це данина політкоректності, утім, така «ідеологічна» стратегія відриває неабиякі «художні» горизонти. Так, наприклад, показано його метушливу повсякденність, коли вдома він «береться їсти шматок торта, подивитися фільм, заархівувати цифрові записи співу щиглика, зрештою, кидає до біса геть усе, перемотує назад, так і залишає невиконаним», натомість на роботі стає зовсім інакшим. Тут він собі не дозволяє ніякої лірики.
Це його колега може тримати в кабінеті якісь зворушливі артефакти, розважаючи про «зйомки «На останньому диханні» Ґодара, появу «Учти оголених» Берроуза й містичного опусу Майлза Девіса «Kind of Blue» — найвеличнішого джазового альбому всіх часів» (при цьому, звісно, маються на увазі «Голий сніданок»), натомість наш герой працює у відділенні координації пересадки óрганів і тканин, і розмови провадить серйозні. Не кажучи про виконання химерних, але таких зрозумілих побажань.
Шон і Маріанна виходять із кімнати. Томá вже чекає їх біля порога. Вони відкривають роти, але не вимовляють ні звуку, схоже, що хочуть заговорити, вимовити наперед узгоджені слова, Томá їх спонукає: я вас слухаю, я тут якраз для цього, і Шон насилу висловлює прохання: серце Сімона… якраз у момент, скажіть Сімону, коли ви зупините серце, я, для, йому треба сказати: ми тут, із ним, ми думаємо про нього, наша любов… Маріанна продовжує: і Лу, і Жюльєтта, і бабуся; і знову Шон: шум моря, нехай він його послухає, і простягає Томá навушники з цифровим плеєром, трек номер сім, усе готово, нехай він послухає море, — які дивні петлі виписує їхній мозок; і Томá погоджується виконати всі ритуали, він усе зробить заради них».
Т.зв. «граничні стани» психіки, методи психології, а також психотерапевтичні заходи неабияк важливі для творення оповіді. Особливо в момент, коли батьки одного з хлопців «дізналися про смерть - відбувалося так, наче ці двоє повільно відділялися від решти людства, мігрували до меж земної кори».
Так само майстерно, через «другорядних» героїв та їх обов’язкові історії нам розказують про решту специфічних моментів. Чого вартий, наприклад, цілий театр, приїзд лікарів, наче збіговисько мафіозі. кожна команда — це тандем, який складається зі старшого хірурга й інтерна, до яких приєднуються лікар і медсестра анестезіологи, медсестра і медбрат хірургічного відділення. Або ритуальне дійство вилучення органів, коли лікарі, наче стерв’ятники,починають патрати тіло юнака. «Грудна клітина знову стає місцем ритуального зіткнення, де кардіохірурги й хірурги-пульмонологи борються за те, щоб мати довшу частинку вени чи виграти кілька додаткових міліметрів легеневих артерій. Вірджіліо по-дружньому, але напружено, починає сваритися з тим, хто стоїть навпроти: залиш мені трохи про запас, один-два сантиметри, невже я багато прошу?»
І тут-таки, контрастом - думки матері про сина. «Серце Сімона рухалося в одному напрямку, його нирки, печінка й легені — в інші провінції, на них чекали інші тіла. Що в цьому роздрóбленні залишиться від цілісності її сина? Як поєднати її особливу пам’ять із цим розламаним тілом? Що буде з його присутністю, з його відблиском на Землі, з його привидом?»
Утім, ніч, як завжди у класиків, яких нагадує цей роман, буває лагідна, і зокрема в автора «Ладнати живих» вона «запеклася за вікном, немов гіпсова пустеля»…
Маеліс деКеранґаль. Ладнати живих. Роман / пер. з французької З. Борисюк.– К.: Нора-Друк, 2017. - 256 с. - серія «ДеньЄвропи».
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/11/22/124520.html
|
