Книжка Галини Кирпи "Тринадцятий місяць у році" - одна з 12, що увійшли довгого списку Дитячої Книги року BBC-2017. Про неї розповідає член журі конкурсу Марта Шокало.
"Коли б ви знали, як гарно бути маленькою! Так гарно, що я ніколи не хотіла вирости".
Я вже давно виросла, а книжка Галини Кирпи знову, хай на один вечір, повернула мене у дитинство.
Воно пахне дідовою грушкою Марушкою, травою і лопухами, в яких лежиш, як у лісі, й дивишся на небо, бабусиними макоржениками і чорнобривцями. Тут є криниця, яку дід закриває лядою, надто на ніч. "Щоб туди бува не нападало зірок".
Це дитинство не моє, а маленької Катрусі, яка нам про нього розповідає. Але у ньому почуваєшся, як у своєму.
Воно велике і справжнє, веселе і сумне. Тут живуть мама і тато, які пишуть книжки. Тут є Дід і Баболя (так вона називає свою бабусю Олю).
У цьому затишному світі багато дитячих радостей. Усі вони живуть у Баболиній і Дідовій хаті, на грядках і в садку.
А ще є озеро Тихий океан, в якому купаєшся, доки не посиніють губи. Тут можна ловити мух для кицьки. І влаштовувати похорон для горобців.
У цей світ приходять і дорослі речі: зрада, байдужість, брехня, депресія, самогубство і смерть. І про них розповідається по-справжньому. Бо дитині теж про те треба знати. Так само, як про любов чи дружбу.
І от маленька Катруся після похорону Баболі біжить в кінець саду і сідає на розкарякуватий пеньок виплакувати душу. Майже як доросла. Бо бабусі, вони такі - коли йдуть, то забирають із собою і наше дитинство.
Галина Кирпа, яка написала цю книжку, вже сама давно доросла. Але, як і мама Катрусі, любить читати дитячі книжки, бо вони повертають її у дитинство. Вона їх ще й перекладає. Зі шведської, данської, німецької та норвезької мов.
Це завдяки їй з´явилися українські Фіндус і Петсон, казки Андерсена, історії про Пелле Безхвостого та ще кількадесят гарних дитячих книжок.
Мабуть, тому пані Галині вже як автору вдається заглянути у дитячий світ і не зрадити його. Не збитися на панібратство та жаргонні словечка. І не забути про те, що діти - це теж люди. І до них треба говорити дорослою мовою.
А мова у цій книжці - легка і тепла. Що не сторінка, та й натрапиш на щось таке, від чого аж мурашки біжать.
"Скоро небо таки знов засонцилося і вже не відсонцювалося до самого вечора". Або от таке: "А знаєте, чого вечір підкрадається так тихо, що ніхто не помічає, коли то стається? Бо він завжди ходить босоніж".
Є тут і "кишені глибокі, як кендюхи".
Зразу подумалося: як багато сучасних дітей знають це слово? І чи зрозуміють вони Катрусю, яка "роздивляється голубиний краєвид", "допомагає татові мовчати" або "любить думати про те, чого не буває". Як от про равликів узимку.
Мабуть, зрозуміють. Бо ж і вони, коли вчаться писати, можуть написати, як і Катруся, не "щастя", а "щасьтя".
Або слово "КІНЬ", де м´який знак дивиться не в той бік, що треба.
У цьому світі ще немає планшетів і ніндзяго, діти ще не їдять попкорн і не п´ють коли.
Тут ще пишуть справжні паперові листи, які потім складають у "шухляду дружби", а з двоюрідним братом розмовляють про метеликів.
"Як ти думаєш, - спитала я в Костика, - метелики вміють плакати? Костик навіть не захотів про таке думати і буркнув:
- Думай сама! Ну хіба їм є чого плакати?".
У світі Катрусі є ті прості речі, які потрібні кожній дитині. І які потім, коли ми вже виростаємо, перетворюються на щось майже магічне. Наші спогади із тих часів, коли нам було так добре, що аж не хотілося виростати.
У кожного вони свої.
Катруся, мабуть, згадуватиме, як Баболя змушувала їх мити увечері ноги, а дід казав: "Лягаймо спати, бо люди ніч розберуть", і як вони потім уранці, малі "вставайлики", бігли на грядку їсти полуниці.
А мені, коли я читала цю книжку, згадалося, як цокав годинник із зозулею у хаті моїх прабабусі Марусі й прадіда Федота, яким був борщ із їхньої печі, і як я теж, як і Катруся, їла білий хліб вмочений у воду і притрушений цукром. І нічого добрішого у світі наче й не було.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2017/11/07/112037.html
|
