Буквоїд

Чи можливий український Коельйо?

08.11.17 07:26 / Євген Мурашко
Олег Рибалка. Гра в життя. – К.: Легенда, 2017. – 224 с.
Оце таким запитанням нещодавно заскочив мене приятель, прочитавши роман-триптих «Гра в життя» Олега Рибалки (ця книжка побачила світ у київському видавництві «Легенда» зовсім недавно, – якщо не помиляюся, то в жовтні, коли не в листопаді). Я не знав, по правді кажучи, що відповісти своєму доброму знайомому, а позаяк смакам його досі довіряв, тож і мусив услід за ним ознайомитися з літературним твором, котрий його збентежив. Можна було б, звісно, відмахнутися від співрозмовника: мовляв, а навіщо нам уся ця вторинність у головах? Може, таки це наша задавнена хвороба – шанувати в Пантелеймоні Куліші не Куліша, а «українського Вальтера Скотта» і т. ін. А втім, не кривитиму душею: думка про українського Коельйо мене й самого колись уже навідувала. Пам’ятається, одного разу мені втрапила до рук видана років з півтора десятка тому повість Лесі Демської «Осінь мага» – і теж подумалося: ну чим не наш вітчизняний Коельйо? Та повістина теж була фантастично-казково-притчева. Оту саму притчевість у поєднанні з казковим та фантастичним бачимо й у «Грі в життя». Таки справді, є і мотив, котрий перегукується із сюжетом відомого всім нам «Алхіміка», – мотив ходіння по розгадку таємниці до найдальших гір (Книга перша, «Долина») із тим, щоб центральний персонаж зрозумів, що ключ до всіх таємниць – не в тих далечах, а в ньому самому. А ще додаймо сюди момент чаклунства. Полюбляють хай і не алхіміків, але магів українські письменники. Чи мав-таки рацію мій приятель, вдаючись до порівняння нашого земляка з відомим бразильцем? Інша річ – наскільки наш «Коельйо» є саме українським. Що власне знакового, характерного українського в ментальності, внутрішньому світі молодого чарівника Іскри та його друзів? Як на мене, то все-таки питомо українське тут легше прочитується в негативному персонажі – Климі, господарі ферми. От саме в ньому дуже неважко впізнати характер із «лихих дев’яностих» – такого собі потворного «червоного директора» з доби накопичення первинного капіталу. Тоді як сам молодий чарівник – постать настільки універсальна (для тих, кому потрібен позитивний епітет) чи настільки наділена «аркодужним перевисанням до народів» (для тих, кому цікавіше поглузувати), що він навіть з індіанцями мапуче за рідного (Книга друга, «Іскра»). Водночас ота абсурдистська ферма, на якій, по суті, нічого не виробляють, а лише перекладають з одних плечей на інші та з хворої голови на здорову, – вона відсилає нас уже радше не до Коельйо, який буває близький нам, українцям, хіба що вряди-годи, а до куди ріднішого нашій душі Джорджа Орвелла. Таки ріднішого, бо власне це вже за років Перебудови в нас умудрилися через наївне невідання перевидати його хрестоматійний твір як «Звіроферму», а сам британський класик писав колись авторську передмову спеціально до україномовного видання таки ж «Колгоспу тварин». Так от саме орвеллівським антиутопізмом віє мені особисто від змальованого сучасним українським автором Климового господарства. Із тією, звісно, відмінністю, що персонажі тут людські. Хоча й не менш абсурдистські, ніж у Орвелла. Не певен, до речі, наскільки логічно самі ж таки редактори видавництва «Легенда» охарактеризували в анотації цей твір як «фентезі» за формою. Бо ж мені найцікавішими в ньому бачаться й не індіанські, й не чаклунські мотиви, а власне абсурдистсько-антиутопічні. Ба навіть не богоборчо-антихристиянські (такі в нашого автора теж проскакують, хоча, як на мене, вони нагадують радше данину моді на язичництво). Одначе ми трохи відхилилися від обраної теми. То чи можливий таки «український Коельйо»? І кортить, знаєте, відповісти отут на запитання запитанням. А чи можливий, власне …Коельйо бразильський? Чи є настільки само латиноамериканським «оригінальний» Коельйо, як, скажімо, Маркес чи Кортасар? Чи розкриває він ментальну сутність саме тієї країни чи тієї частини світу, де мешкає? А чи йому все-таки однаково, вживатися в ментальність і антураж араба чи швейцарця чи будь-кого іншого? Як на мене, то власне він – один із найбільш космополітичних сучасних відомих прозаїків. Отож-бо, сказати б, автор «Гри в життя» бачиться мені не «українським Коельйо», а радше прозаїком, що балансує між естетикою Коельйо та Орвелла. І що ближчий він до першого з них, то менш українським бачиться, і, навпаки, більш українським у міру тіснішого наближення до другого. Та, зрештою, може, так воно й на ліпше. Оскільки книжка ця, наскільки мені відомо, є в автора дебютною, то в нас залишається більше надії почитати в майбутньому таки не другого Коельйо, а першого Рибалку.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/11/08/072628.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.