|
Стиль цього автобіографічного роману зовсім не «донецький», оскільки в цих краях завжди писали або в тренді «південної» школи а ля Рафєєнко, або за банальними «українськими» кальками пролетарської школи 1930-х років, перенесеної на богемний «донецький» ґрунт.
У даному випадку «Мельхіоровий слон» Станіслава Асєєва – це синтез Саші Соколова, який може нагадувати стиль Карамзіна з вічнозеленим «вибачальним» тоном Вєнічки Єрофєєва, або маловідомого в цих краях Дмітрія Галковського, з яким в автора-героя, здається, були спільні проблеми з батьком-пияком. Перший міг привселюдно дати синові потиличника, мовляв, чи смачний компот, другий вирізнявся «невероятно нудными беседами, которые он любил проводить «с сыном наедине, по-мужски» за шаг до окончательно пьяного обморока».
Подальша проблема, яка наче вимандрувала з клясичної історії літератури, так само не вирізняється оригінальністю. «Проблема эта проста и банальна, как и большая часть вещей, происходящих с нами на этом свете, - свідчить автор, - а потому высказать вам её мне не составит никакого труда: я, видите ли, не на своём месте». Майже, як класичне, «я, пробачте за вольтер´янство, я... романтик» у Хвильового, чи не так? По суті, це споконвічна проблема «зайвої людини», яка погіршується ще й тим, що «зайва» вона в рідному, здавалося, контексті, тобто «на небольшом клочке украинской земли», як автор називає Донбас. Оскільки з «рідним» на цій території навіть за «державних» часів було складно - україномовні аборигени все одно губилися в сірій масі всесоюзного стандарту, який було не викорінити з душ і сердець самим лише актом про державну незалежність.
Якщо ж були нестандартні форми життя, як в історії автора-героя «Мельхіорового слона», то вони не вписувалися ані в «місцеву», ані в «державну» модель існування. І якщо першу вигадали в Донецьку, а другу в Донецьку-2, то наступна належить Донецьку-3, коли взяти за взірець «харківську» нумерологію Шевельова. І виробляють цю модель ті самі диваки, як у Шукшина, що писали про зірки над головою і моральний закон всередині - на тлі «свинцовых мерзостей» життя. І не дивно, як нас застерігають у романі Асєєва, що, зацікавившись їх долею - не в літературі, а в цьому самому житті - «вы навсегда попадете в водоворот жизненных перипетий и тревог, которые манят своей красотой и величием и в то же время пугают необозримой чёрною бездной». Зокрема в пустку безвісті канув автор роману, який вже за нашого воєнного часу залишився в Донецьку виконувати, як сам казав, свій журналістський обов’язок. Звісно, він виринув згодом, звинувачений у шпіонажі, а книжку його либонь назвуть шпигунським романом.
Чи варто це перекладати українською? Звісно, ні, як не потребував перекладу галицькою говіркою нещодавній роман Рафєєнка. Це, звичайно, не «Мать» Горького, якого автор не хотів дарувати українцям, але все ж таки. Існують речі, як писав Хвильовий, які не перекладаються. Наприклад, «сєвєр» і «грусть». Про перше явище автор «Порцелянового слона» у в своїх публіцистичних текстах вже писав, маючи на увазі чи не всю «донецьку» школу. «Те, що відбувається сьогодні на Донбасі, це не просто реалізація думок однієї людини з Кремля, значною мірою «русский мир» тут чекали. І боюся, що чекали роками, і найстрашніше, що і досі багато хто продовжує його чекати, ходять з думками «Росія, прийди!». Донбас завжди був благодатним ґрунтом для цих ідей, і потрібно було, безумовно, кинути якесь насіння, щоб тут щось проросло, і нічого б не проросло без Путіна».
Що ж до «грусті», то як не сумувати, коли та сама «донецька» генетика в автора-героя далася взнаки. Батько пив, жінки плакали, і життя у робітничому «посьолку», який так само оспівував Хвильовий, і якого, у свою чергу, наслідував Павло Вольвач, не могло не розгорнутися у філософський роман краху надій.
Станислав Асеев. Мельхиоровый слон, или Человек, который думал. – К.: Каяла, 2017.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2017/11/07/082401.html
|
