Степан Процюк. Травам не можна помирати: роман. – К.: Легенда, 2017. – 256 с.
Дочитала роман С.Процюка «Травам не можна помирати», коли вже починало зоріти.
Кажуть, найгустіша темрява перед світанком. Такий собі час Ч, коли гаснуть не лише сили, але й надії. Ангел смерті саме в цей час приходить до тих, хто вичерпав свої дні. Затихає навіть вітер в німотній безнадії.
70-ті роки минулого століття, які склали історичне тло роману Степана Процюка «Травам не можна помирати», були якраз тим часом безнадійної застояної темряви… і ніхто не вірив, що колись світанок настане. Майже ніхто.
З цієї темряви слово за словом, мазок за мазком проступає майже сюрреалістичне полотно Степана Процюка, в якому поза часом і простором, але на канві української національної ідеї зустрічаються і мертві, і живі, і ненароджені.
Тут Петро Конашевич-Сагайдачний, Дорошенко, Мазепа, які «не дали українству розчинитися у хаосі й дифузії світової історії», а поряд «всі ті кирпи-гнучкошиєнкови, вся та козацька старшина, ті гетьмани із захланною любов»ю до маєтностей і титулів, усі ті улесливі та єлейні многогрішні й самойловичі, всі ці лизоблюди й лизодупи». Тут і письменники, «ресторанні підспівувачі Червоного Панегіричного Хору», і майже поряд Підмогильний, Зеров, Плужник, Курбас – ті, хто не торгував талантом. «Юродиві драматурги, що оспівували в 1933-му мільйони сонячних днів, поети, що шамкали ленініаною, і ті, які давно були вистріляні чи якими угноєно соловецьку землю». Полеглі під Крутами, незламні з УПА, живі смолоскипи – Василь Макух та Олекса Гірник. А десь по загублених братських могилах замордованих голодом у синіх шароварах виводить «плазунця» котрийсь із їхніх нащадків… Особливо услужливі, з гіпертрофованим геном страху, забивають останнього цвяха в домовину української дівчини-мови…і вже не чують і не бачать виснаженого і майже прозорого привиду Матері, яка намагається запалити «їхні нестійкі серця ностальгією за архаїчним». Це жаске полотно позбавлене самолюбування і натягнутого пафосу, але повне пережиття, усвідомлення і самоусвідомлення.
З кожною сторінкою роману із загальної картини перемелених коліщатами історії доль, життів проступають спочатку обриси, а далі чіткі й виразні образи… а далі просто відкриті рани світлих чи понівечених й здеградованих душ.
Світлий образ Максима Томиленка, якому не пощастило народитися не в тому місці, й не в той час (а втім, наш прихід у світ не від фарту залежить). Талановитий і «видющий», один із тих, кому не спалося перед світанком дня, коли мала впасти червона імперія. Успадкований від батька вільний дух видавав його навіть в натовпі, бо червона машинерія була всюдисущою, багаторукою і багатовухою. Його бажання протистояти цій системі, відстоюючи своє право на мову й на волю було достатнім для діагнозу «щизофренія». «Світила» радянської психіатрії Лунц і Снєжневский нагадували радше сатрапів у білих халатах, позбавлених не лише елементарного людського співчуття, але й гідності. Ті, у кого інші уявлення про мораль, не могли працювати у цій сфері. Гра з людською психікою, з людською гідністю з життям «неугодних». Максимової смерті котромусь з них бракувало до погонів.
Кажуть, ті, хто спостерігає за знущанням і співчуває жертві, переживає ті ж емоції, що й вона. Не можу уявити стану автора, який описував мракобісся радянської каральної психіатрії. У мене, як у читача, окремі розділи викликали безсилу лють.
В´язень сумління Олександер Світлий справді світлий. Людина без подвійного дна, яка не вміє жити навиворіт душі. Він і такі, як він, не дали зотліти й захиріти вже майже безсилому вогнику українства. В одному мав рацію Лєнін – «Из искри возгорится пламя». Лише силу матиме той вогонь, за який кладуть життя жертовно такі, як Макух, Гірник, Світлий. А «усеочисний» психіатричний вогонь світової Революції, гуготить, як солом»яний дідух, потребуючи все нових жертв для своєї ненаситної червоної пащі, і врешті пожирає й тих, хто його розвів.
Окремої розмови заслуговують збірні образи письмеників із промовистими прізвищами Крилатий, Крислатий, Ужинок. Не позбавлені таланту поети, але здатні до компромісів заради власного благополуччя й слави. Десь глибоко в душі вони не підтримували арештів інакодумців, але висловитись чи бодай ворухнути пальцем з цього приводу означало наразити й себе на таку ж небезпеку. А чим обертається оте інакодумство їм час від часу доводилося чути і бачити. Прекрасно виписана автором сцена розмови Крилатого із генералом КДБ- непрямий тиск на психіку співрозмовника. Виявляється, крики чиїхось катувань не гірше промивають мізки, ніж саме катування. Спілка письменників є такою собі маріонеткою у руках генералів з Володимирської, бо кривава машинерія потребує тотально контролювати все, навіть мистецтво.
Всюдисущі щупальця КДБ проникають у всі сфери людського життя. Навіть любов стає інструментом дослідження і вивертання людських душ. Особливе співчуття і співпережиття викликає доля Миколи Комарницького, вчителя історії, який добре розумів і бачив, як гине його народ у центрі Європи, який марив падінням СРСР, який підсвідомо шукав будь-яких ознак послаблення чи втрати пильності радянської машини. Його тяжка психологічна травма дитинства практично блокувала його шлях до звичайного людського щастя. (Мати в Голодомор з´їла його сестру). Спраглий любові, натомість з дитинства із відчуттям небезпеки навіть від найрідніших, Микола закохується. Все раптом стає другорядним, втрачає своє глобальне значення. Дні й уроки минають непомітно і беземоційно. Важливий лише час, який відраховує дні до побачення, і його Софійка. Любов дає силу, любов присипляє пильність. Голос розуму теж заглушено лише спрагою серця. Навіть, коли всі пазли сходяться, і зрада Софії стає очевидною, Микола не може розлучитися з ілюзією такого здавалось близького щастя : просто любити. Загнаний в кут, у відчаї від безвиході , а найгірше від чорноти правди, Микола ламається і підписує «Прозріння», яке нівечить долю Світлого і його власну долю. Бо як же жити, коли так голосно дорікає совість, а любов не дає ні сили, ні надії. Дно глибокого озера під прихистком Танатоса стає єдиним для нього виходом.
Що стосується агентки Світлани (вона ж Софія, вона ж Варвара), то однозначних суджень в мене до неї теж не виникає. Племінниця бандерівця стає агенткою КДБ, на скільки я відчула, не з ідеологічних міркувань. С. Процюк детально виписує порухи й пориви, психологічні метання та роздвоєння цієї жінки. Відчуваючи тяжку психологічну залежність від брутального і беземоційного Дурбачова, яким керує жовчне бажання помсти та ненависть до всього українського (бо знищуючи українське, загинув його батько), вона співпарцює з КДБ, виконує навіть найпідліші накази, але… Чистий Микола з його наївною і справжньою любов´ю змінив щось в ній самій. Вона згадує його красиве тіло, його слова, його тонкі залицяння. Навіть декілька разів Світлана (Софія) хотіла попередити Миколу, врятувати, але звичка коритися і страх були сильнішими за слабкий голос совісті. Привид Миколи, який насправді був голосом її сумління, таки зупинив її серце….
Характер Дурбачова, здається, окреслений автором однозначно. Безпристрасний, здатний на будь-яку підлість заради мети, не здатний любити, лише використовувати. (Звісно, любов робить людину вразливою, а значить слабкою. А він, Дурбачов, не може бути слабким, бо він сталевий гвинтик страшної караючої машини, якій, звісно, байдуже і до його вірнопідданої парсуни).
Характер, який викликав у мене однозначно огиду, - Михась Сандуляк. Один із тих пристосуванців, який наче колорадський жук, виживає при будь-якій владі. Тупуватий, примітивний, зате амбітний. Майстерно виписаний автором як через манеру спілкуватися, так і через опінію інших героїв, так і через саркастичну реакцію на його опуси самої Світлани.
Ось такі роздуми, які ще не відпускають…
Різні долі, різні люди – одна епоха, одна Україна, яка таки дочекала свого світанку…ціною тисяч і сотень тисяч тих маленьких вогників- світлячків, які свого часу не дозволили їй згинути у мороці безнадії…
Поміж зів’ялої полови й полину сходять зелені й здорові трави життя, випробувані й вигартувані морозами сибірів і вогнем світової Революції , бо їм не можна помирати.
А десь там, у нашій небесній діаспорі шлях до Землі Обітованої освічують наші Лицарі та Мученики, і поклик їхньої крові врешті стає сильнішим від булькання страху.
Омита у водах смертельних і родильних, напоєна слізьми і кров´ю, ця благодатна земля знову оживає.
А десь на небесах Жінка в білих одежах …і зорі, як і чотириста чи тисячу літ тому.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/11/03/131544.html
|
