Яріш Я. І. Самійло / Ярослав Яріш; іл. О. Продана. – К.: Час майстрів, 2017. – 200 с.
Історична проза – один із сегментів сучасної літератури для дітей та юнацтва, майстерно презентований Володимиром Рутківським, Марією Морозенко, Олександром Гаврошем, Ярославом Ярішем та іншими письменниками. Кожен автор має свої улюблені теми, акцентує увагу на певному історичному періоді, виводить на арену національних героїв та вибирає моделі нарації, стиль спілкування з юним читачем. Нещодавно видана повість Ярослава Яріша «Самійло» увиразнює поле інтересів письменника: часи козаччини і Запорозької Січі, характерники і славні отамани, які гідно проводять боротьбу за волю українського народу, не зраджуючи християнських заповітів та звичаїв рідної землі, демонструючи доблесть, честь і гідність.
У змістовому і формальному плані повість не виходить за межі традиції історичної прози для юних читачів, яка вибудовується на кількох художньо-естетичних принципах.
Сюжет постає на перетині реального і фантастичного. Розповідь про історичні події часів козаччини, напади степовиків на українські села і поневолення людей, продаж їх на турецьких невільничих ринках тісно переплетена з центральною сюжетною лінією – життям і долею підлітка Самійла. Поряд із художнім зображенням подій, які мали місце в історії України, змалюванні портретів та характерів історичних й легендарних постатей (Іван Голота, староста Черкас, Сава Чорний, ватаг людоловів Абдулла та його брат Ахмет, паша Ібрагім), Я. Яріш використовує фольклорні, казкові та фантастичні образи й мотиви. Грифон – чарівник, який допомагає степовикам-людоловам перемогти козаків і понад усе прагне влади. Дідько – міфічно-казкова істота, нечиста сила, що підмовляє козака Петра до заздрості, зради й вбивста, творить зло чужими руками. Буй-тур – господар Дикого Поля, нелюдські створіння Песиголовець (охороняв Азов) і Тлустий Кіт (відповідав за продаж полонених невольників). Казковості розповіді надають фрагменти легенд та переказів про ті часи. Саме через ігрове і фантастичне, як вважає дослідниця дитячої літератури Маргарита Славова, проявляється специфіка адресованої дітям белетристики. Фантастичне «постає способом бачення і пізнання світу і одночасно формою, в яку художник одягає дитячі уявлення про видиме й невидиме у цьому світі».
Головний герой повісті – дванадцятирічний хлопець Самійло, який рано залишився сиротою, однак росте справжнім козаком: сміливим і відважним, готовим захищати свою сестричку Яринку від людоловів, пліч-о-пліч з Іваном Голотою стати до відчайдушної боротьби за волю українського народу та спокій на українських землях. Він змушений «ходити за плугом», пильнувати людоловів-степовиків. Хлопець наділений кращими моральними якостями, навіть козак Мамай пророкує йому славне майбутнє козака-характерника. Але попри все, Самійло ще дитина і моментами відчуває тугу й самотність – емоції, яких собі не дозволяє («Як же йому зараз було самотньо на цьому світі! Якою ж великою була та біда, що височіла над ним, малим хлопчиком, у тому далекому ворожому степу. І не було жодної ради цій біді, хоч сядь і плач. Уже і сльози на очі виступили… Однак Самійло стримався, пам’ятаючи, що він – козак» (С. 91)). Іменем хлопця автор називає свою повість, привертаючи увагу юних читачів до цієї постаті, підкреслюючи центральність образу. Герой-ровесник – одна із ознак літератури для дітей та юнацтва, яка засвідчує реалізацію цільовою читацькою аудиторією типу читання-ідентифікації. Активний читач слідкує за Самійлом, хвилюється за нього, готовий прийти на допомогу, бо на певних етапах розповіді знає більше, ніж герой-підліток.
Менша Самійлова сестричка Яринка і молода дівчина Маруся – другорядні персонажі, наявність яких сприяє кращій рецепції твору юними читачами й дещо нейтралізує гендерну асиметрію, додає твору універсальності. Історична проза більше цікава хлопцям, бо, як правило, у ній домінує маскулінний світ і чоловічий досвід, однак письменники вводять образи дівчат з метою розширення читацької аудиторії. У повісті «Самійло» це образ відважної Марусі, яка жертвує собою заради порятунку невільників, залишається з пашею Ібрагімом, бо не може порушити даної обіцянки. Цей мотив асоціюється з історією українки Роксолани, якій вдалося завоювати серце султана Сулеймана.
У процесі образо- і характеротворення, письменник використовує опис зовнішності, деталізацію, динамічний портрет, акцентуючи на рисах характеру й морально-етичній позиції персонажа. Я. Яріш не залишає без уваги жодного героя чи епізоду, даючи вичерпну інформацію, забезпечуючи яскраву візуалізацію й формування у юних читачів чітких уявлень про зображене. У процесі висвітлення образів Самійла і козацького отамана Івана Голоти провідними художніми засобами також стає гіперболізація та героїзація. Самійло не боїться запалити діжку зі смолою, щоб попередити селян про наближення людоловів; незважаючи на заборону, приєднується до козаків і йде визволяти сестричку Яринку з полону; під час битви прокрадається до невільників і розрізає їх пута; переодягається у турецьку одіж й прокрадається на корабель Ібрагіма, щоб визволити українців. Ним керує не тільки мотив помсти за вбитого батька й поневолених дівчат, а й мотив любові до сестрички, рідного народу. Іван Голота наділений могутньою силою відчайдушно бореться з людоловами. Я. Яріш описує цю сцену пафосно і з гумором: «Раз – і він щосили гепнув лобами тих людоловів, які тримали його за руки. Два – і кинув через себе того, котрий тримав ззаду. Три – і козацькі кулаки вперіщили решту людоловів так, що ті розліталися в різні боки, випльовуючи зуби і тримаючись за боки. Чотири – і останній зі степовиків, діставши копняка, підлетів і впав просто перед конем свого ватага» (С. 39).
У історичній прозі для юних читачів, як правило, чітко протиставлено позитивних і негативних персонажів, хоч така опозиція не відповідає дихотомічній парі «свій – чужий». Наприклад, Петро – український козак, але зрадник. Абдулла – турок, але вміє дотримувати свого слова і цінує честь. Авторська позиція чітка: він завжди на боці добра й справедливості. Мотив дружби / відданості й зради / підлості у повісті проілюстровано дуже добре. Вражає фрагмент, де козак Кіндрат затуляє собою отамана від стріли і помирає.
Сповнений зустрічей, пригод, небезпек шлях Самійла і козака Івана Голоти до Азова з метою визволення полонених українців нагадує своєрідний квест казкових героїв. Лінійність розповіді порушує низка епізодів-спогадів (про батьків Самійла та Івана), снів хлопця, вставних історій (про походження козаків, Дике Поле, Буй-тура), описів (міста Азова, побуту тогочасних селян). Однак обрана композиційна модель не знижує динамічності сюжету.
Героям допомагають добрі сили й протистоять злі. При цьому зображені явища не завжди реалістичні і піддаються логіці, адже рушієм сюжету виступають містичні (чарівні) дії, перенесення у просторі, казкові перетворення. Важливу роль у тексті відіграють християнські звичаї (молитва, звернення до Бога), традиційні українські образи-символи Мамая, Буй-тура. Мамай, козак-характерник, який спостерігає за Самійлом: «Ти дуже мужній хлопець. Якщо зможеш вийти живим із цієї пригоди – велика слава на тебе чекатиме. Проте зараз ти в небезпеці, бо проти тебе стане страшна чорна сила. На тобі свисток. Свиснеш у нього – і я прийду на допомогу. Та тільки один раз…» (С. 73). Мамай проводить козаків через небезпеки, рятує Івана від Смерті, яка приходить тричі. Він навчає його побороти в собі ненависть і повернути собі любов, щоб не тільки фізична, а й «духовна міць стала твердішою за залізо», а ворога можна було перемогти без бою, «лише силою свого переконання» (С. 159). Буй-тур – символ української міфології, який оберігає незайманість Дикого Поля, природу від знищення її людиною.
У повісті більше уваги приділено зображенню самих козаків, хоч йдеться і про побут на Запорізькій Січі, козацький устрій та правила. «Найдорожче, що є у козака, – це рідна земля. А ще душа його безсмертна. То ж наше діло козацьке – берегти свою душу й боронити рідний край!» (С. 8), «У козака душа щира, широка, мов той Дніпро навесні, як козацький Луг і Дике Поле» (С. 45), «Козаки – вільні люди, і не служать нікому, окрім Господа Бога, українського народу й рідної землі» (С. 194). Зацікавлять читачів й описи двобою Івана Голоти та Абдулли, протистояння козаків та людоловів у полі. Автор акцентує на вмінні козаків володіти зброєю, а османів – арканом.
Знаковим елементом поетики історичного твору є часопростір. Змальовані тогочасні українські села, місто Черкаси, степ, Дніпро, подана на палітурці книжки карта; мотив дороги, топоси і локуси переломів (синій ліс, Глибока балка, печера Грифона, Дике Поле, річка, дніпровські пороги, Савур-могила, море, невільницький ринок, корабель Ібрагіма тощо) увиразнюють читацькі уявлення про місце зображених подій, сприяють візуалізації розповіді Ярослава Яріша. «Художня література є передусім мистецтвом візуальним», – зауважує Г. Д. Клочек. Адже відтворення у свідомості читача зорових уявлень на основі прочитаного тексту – наслідок високої візуальності самого тексту.
Наративний рівень твору побудований з орієнтацією на юного читача. Розповідь ведеться від третьої особи, хоч події показано переважно з позицій головного героя Самійла, а їх сприйняття моделюється на рівні досвіду хлопця-підлітка. Дорослими нараторами виступають Іван Голота й дід Самійла, які вчать хлопця всьому, що знають самі. Така комунікаційна схема традиційна і здавна характерна для адресованої дітям літератури. Тип спілкування «дорослий-малий» підкреслюють звертання і повчальність: «Твій батько був справжнім козаком, тож і загинув по-козацьки – в бою. На те воно, синоньку, і війна, і триває вона не день, не місяць і не рік — літа. Іще мій прадід боровся зі степовиками, потім дід, батько... Господь так призначив, що на землі мусить бути і біле, і чорне, а день приходить замість ночі, літо ж заміняє зиму. Тому, синку, ненависть у серці носити не можна, бо то є тягар великий, що робить тебе тільки слабшим. Нам же треба бути сильними...» (С. 4)
Мова твору – типова мова історично-пригодницького твору, з дотепними висловлюваннями, емоційними діалогами, притаманною зображеній історичній епосі лексикою, пафосними закликами й твердженнями, характерною фольклорною стилізацією і вкрапленнями скоромовок, приказок, загадок та інших зразків народної мудрості («Сам погибай, а товариша виручай» ( С. 30), «Не личить козакові опускати руки. Та й немає такої роботи, щоби рук не боялася. Головне – головою добре подумати» (С. 43)).
Пафос твору, з яким Ярослав Яріш розповідає про події, описує батальні сцени, передає бойовий дух козаків, сповнений героїзму й національно-патріотичного запалу. Вкраплення у текст народної мудрості, афоризмів та козацьких постулатів поряд з моделями національно свідомої позиції та поведінки Івана, Самійла та його дідуся, забезпечують реалізацію пізнавально-виховної функції, характерної для адресованої юним читачам літератури.
Фінал твору теж традиційний: чарівник Грифон безсилий проти Самійла, козаки й звільнені полонені повертаються чайкою на Україну. Автор, використовуючи казкові прийоми, заграє з читачем, натякаючи на глибокий латентний зміст як образів, так і зображених історичних подій: «Так від чорної злоби чаклун і луснув… Ні, не луснув! Таке буває тільки в казках. Чаклун не зречеться так легко своєї мети, у нього ще багато сил, тож битва за козацьку Україну триватиме…» (С. 198). Незважаючи на певну стереотипність у зображенні історичних подій та наслідування традицій історичної прози для юних читачів, повість Ярослава Яріша цікава й читабельна.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/10/12/073336.html
|
