Олександр Косенко. Гартування води. Поезія / Олександр Косенко. – Український пріоритет. -2013 – 96 с.
Є книжки, котрі звертають на себе увагу не одразу. Вони наче мають відлежатися, набратися тепла твого дому, бо потрапили до тебе випадково, без дарчих підписів і магазинних цінників. Коли ж, нарешті, вчитуєшся в рядки, розумієш, які перлини зберігаєш на своїй полиці. І пишеться про них з особливим натхненням.
«Гартування води» Олександра Косенка. Майже стосторінковий поетичний збірник з передмовою Євгена Барана. Видання, як тепер можемо казати, – дореволюційне, довоєнне – 2013 року – та чи прочитане до глибини кожного слова, до бездонної філософської виваженості кожного рядка?
Мабуть, ні! А поезія цього непересічного автора вартує багаторазового прочитання з олівцем і захопленими знаками оклику на полях.
Перший вірш, здавалось би, з такою філологічно-безпристрасною назвою АПОСТРОФ, проте, очі зупиняються на словесній формулі, що складає таємницю таємниць, звучить заспівом:
…і губи твої
Ніжно торкають мого невагомого тіла
Крапля роси на долоні
Мене натремтіла
Щоб розділити минуле з майбутнім
Поетичний світ Олександра Косенка, як «негода і сміх», «мовчання і сонце», «як сутінь і день» – розділений між нестерпним болем чекання і радістю довгоочікуваної зустрічі, зі «снопами хризантем» на «капищі пам’яті». Як і в реальному житті, тут не існує цілісності, гармонійної єдності – лише одвічний дуалізм:
у світі твоєму самотність дуріє
в моєму є гріх божеволіти так
Естетизм авторської поетики перетікає крізь «кванти пам’яті» від апокрифів, вічного образу Діви Марії, до мадонн Да-Вінчі, «тюльпанів з трояндами» Мане. «Наші біди уявні…» – констатує автор. Їх «наче пашу волочать… сім феншуйних слонів на комоді».
Замислюєшся, вчитуєшся і знову інтелектуальна констатація філософських сенсів межує з емпірично-чуттєвим; традиція переплітається з модерним світосприйняттям:
Це ж не Ангел
Не Доля
А байдужа як цифра
Кармічність
Днів топитиме лік у Ковші
Традиційно-римовані вірші з-під пера Олександра Косенка виходять не зовсім традиційними, з пристрасно-танцюючим ритмом, з наскрізною, наче мандруючою вздовж канви твору римою, плавно перетікають у поезії верліброві. Головне не форма – головне змістова наповненість, сенсова глибина!
Я міг би виплекати слова
І хтось почув би їх
Я міг би сказати
Люди вірте
І хтось повалив би своїх кумирів
Я гукнув би
Живіть праведно
І хтось повірив би мені
Та чи доніс би
Я
Свого хреста до вершини
Споконвічно
Тому
Хто несе людям вогонь
Трапляється свій
Іуда
Чи силабо-тоніка, чи верлібр – в кожній поетичній формі, якими наповнене «Гартування води» відчувається витончена майстерність, первісне відчуття звукових вібрацій. Неможливо такі поезії різати на цитати, потрібно випивати, як гіркий трунок, – одним подихом від першого ковтка і до дна:
Нагартовують крицю
Щоб вдиралась вона
До покоїв болю
Рвала з нього злиденне вбрання
Гнала терновими стежками
Напружених нервів
До глибин душі
Тоді розум виходить з берегів
Спливає з кров’ю
І в надрах єства тужавіє біль
Як розпачлива пустка покинутої хати
А що
Коли нагартувати душу
Може тому
І трапляються люди
З холодними лезами
Замість очей
У своїй передмові до книжки Євген Баран назвав Олександра Косенка вибухово-практичним, приховано-романтичним Поетом, одним з касти диваків, що «можливо, і є давніми нащадками волхвів, мольфарів, шаманів, які забули своє давнє покликання, а може прогнівили Бога, і той у них забрав сей дар (шаманування), залишивши тільки уміння плести мережива слів» [с.4]. Словоплетива Орфея з Кропивниччини – хай Поет вибачить мені це закручене порівняння! – неоднорідні, далекі від матеріальних канонів. Можливо, це хитросплетіння канатів на величній бригантині серед просторів океану, а можливо, – нереально правильне поєднання тонесеньких павутинок між двома гілками, з міріадами краплинок росі, що виблискують під вранішніми променями сонця. У світі, де ніщо нікому не належить, потрібні кілька рядків, що не вкажуть, а лише натякнуть на марноту марнот:
І належу я беззастережно
Мурашиній
Нудній метушні
Лиш торкає мене обережно
Тінь крила
На уявній стіні
До спазмів у горлі, тахікардією в грудній клітці відлунюють Поетові слова:
я став глухим
і мовкнуть солов’ї
коли коханням марить надвечір’я
яка сльоза
болить мені душа
бо я і ти
це двоє…
«Мені імпонує повнота Його поетичного дихання» – з передмови… Мені імпонує – доповню – сповідальна чистота і відвертість, щирість пережитого болю. Болю мовчання, болю забутого голосу, болю розлуки «у світі давно незнайомих людей». На розрив душі, чи на її гартування:
Ця любов,
Ця невтішна мука!
Чим я, люба, тепер живу?
Збилась пісня стріли і лука.
Дні осипались у траву.
Тож, на вістрі якого болю
Я торкнувся твоїх доріг?
Загадково мовчать тополі,
Загадковий гойдають сніг.
Після цих рядків не хочеться говорити… Просто закрити книжку, розгорнути на першій сторінці і почати читати знову. З Апострофа…
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/10/13/071708.html
|
