|
У Чернігові гостив Мирослав Дочинець - ми навіть не підозрюємо наскільки широко українськими душами заволоділи його книги.
Всупереч телевізії (не нашій), всупереч відсутності мережі книготоргівлі, наперекір відстані між його Мукачевом і, скажімо, Черніговом - цією, за його визначенням, столицею лісової імперії...
Показово: ящик його книг, привезений до Чернігова, був умить розкуплений спраглими. Я, скажімо, встиг купити "Зряче перо", але не встиг вихопити "Синього зошита"... А у Седнів, куди Мирослав Дочинець їхав на мистецьке свято "Седнівську осінь", уже книг не стло...
Насичуючи душу його мудрою розмовою (він говорить не згірш, як пише), думалося, що ми так часто ниємо і соплі пускаємо (навіть маючи машину у дворі і пару рахунків у банках) через подвійну зацикленість нашу - на російській церкві і російській літературі.
Православіє, яке Мирослав Дочинець у виступі назвав лінивим грецьким, у нас є з тяжким духом московського обрядославія - ми не знаємо світлої сторони православія грецького чи грузинського, а все сприймаємо через накинуту пелену московського: раб Божий (хоча це поняття мало 2 тисячі років тому протилежний сьогоднішньому зміст), "нє сагрєшішь - нє пакаєшся", ""паслушаніє паче поста", мрево темних грізних візантійських лик (хоча візантійський іконопис все ж значно світлішо- золотіший за московський)...
Але ж це насмішка над христянством!. Адже яка подія найголовніша у християнстві? Воскресіння Ісуса Христа! А хіба це не радість?! Тож і християнство - це насправді релігія радості. А трутизна московського похмур´я - то отруєння церкви і вірних.
Друге міркування - ми всі (принаймні мого покоління і молодшого) зрощені в системі координат російської літератури. А це ж література уніженних і аскарбльонних, література лішнєва чєлавєка, література манілових, що нічого не роблять. Тож хіба дивуватися, що й ми отаку осінню нуду собі напомпували у душі?
Тож головна заслуга, головний дух книг Мирослава Дочинця - що він ламає оці ложа ниття і смутку, він творить літературу, сродну українській душі - літературу Радості!
Тож і для мене він сродний чоловік!
Письменник Срібної землі, який сьогодні сказав, зокрема, те, чим я колись подивував його земляків - закарпатців, стверджуючи, що їх діалектичність мови, як і наші поліські дифтонги - то реліктові рештки мови Київської Руси. Ми всі звідти, з Руси, а по сусідству з нами і з закарпатцями - орда. У нас - російська, у них - мадярська. Орда, що краще розуміє одна одну, ніж нас, українців.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2017/10/02/115342.html
|
