Аскольд Мельничук. Що сказано. - Київ: Видавничий Дім “КОМОРА”, 2017. - 208 с.
“Народна приказка провіщала, що підуть вони звідси лише коли гори спливуть по ріці в Чорне море”. І, напевно, вони спливли, а ми не помітили, бо з війною Забобони зрушили з насидженого за тисячоліття місця в Роздоріжжі поміж Сходом і Заходом, дісталися моря з зупинками в місцях для емігрантів і стали “мореплавцями”. Саме так називається перша частина роману, в якій усі події відбуваються з погляду “мореплавної” інтерпретації: від 1914-го, коли Зенон Забобон одружився з Наталкою, до моменту серед моря-океану, коли було здійснено вибір, визначено точку, в якій ця нескінченна втеча закінчиться назавжди, - загадкове, але вже обросле багаторівневими сподіваннями Нью-Джерсі. І саме в такому безперервному діалозі міфу й реальності триває оповідь Аскольда Мельничука.
Саме його роман 1994 року - перший літературний текст, яким озвалися українці, що кількома хвилями емігрували за океан. І якщо в США роман відразу був високо оцінений, в Україні перший його переклад (Харків: Фоліо, 1996), можливо, через невисоку якість, пройшов непоміченим. Хоча саме приїзд у свіжонезалежну Україну 1992 року і зустріч з молодими укрїанськими письменниками простимулювали А.Мельничука закінчити роман після 12-річної над ним праці.
Результатом довгого писання і викреслювання стала іронічно-лаконічна, частково автобіографічна і частково міфічна оповідь про життя роду на тлі не всім відомої і не до кінця вивченої української історії першої половини ХХ століття та всіх попередніх віків, з досвідом виживання, втрат і смерті у вирі війн і революцій. Історія про те, як поступово “меншали люди”, а дерева тихо споглядали і дивувалися, що тепер людям потрібні драбини, щоб зібрати з них плоди. І ця оповідь сплітається в єдине ціле з багатьох сімейно-історичних та міфічно-позаісторичних епізодів. В обох лініях - по два брати: давньо-міфічні Тур і Кирило Забобони, засновники роду, і нащадки Тура на початку ХХ ст. Зенон та Стефан Забобони (третій брат - глухонімий Ігор - зник у російській поліційній системі). І поки давній Тур у бою з татарами втрачає руку і дружину Ольгу та відмовляється від язичництва заради християнства, його дальній нащадок інтелектуал і просвітник Зенон одружується з простою Наталкою, дочкою народу, який він рятує просвітницькою діяльністю, а його брат Стефан стає головним ловеласом Європи і, всупереч усьому, доживає до останніх сторінок роману.
Який він - шлюб освіченого інтелігента, представника “Просвіти”, і простої мрійливої дівчини, що вслухається крізь багатослівний народницький дискурс у голос чоловіка, в якому їй звучать і ліс, і хмари, і вода, та дослухається до слів ворожки, яка обіцяє їй Нью-Йорк? Ілюзія їхнього діалогу та умовність історичного наративу гинуть у вирі історії - зміна режиму і очільників, революції і війни, а поза ними - у міфічному просторі - Тур і Кирило долають поганських богів і мольфарів, шукають нового єдиного бога і закладають першу церкву, Кирило стає першим священиком, пише літопис і приймає сповіді. А в цей час у Європі ХХ ст. відбувається апофеоз кризи європейського християнства і тотальна дегуманізація.
Закінчується історія Зенона Забобона, який так і не став мореплавцем, хоча й встиг порятувати як свою сім’ю, так і багато інших життів (і цей елемент оповіді є автобіографічним), але триває історія його рідних - у Відні, таборі переміщених осіб у Берхтесґадені, на кораблі, що долає Атлантику. Лише міф про Тура й Кирила Забобонів наскрізно та позачасово об’єднує всі повороти доль сімейства Забобонів-Ворогів: як на своїй споконвіку, так і довічно - на новій землі “Садових Штатів”. По той бік океану - нове життя в новій якості, на новому місці. “Садові штати” - друга половина роману, по розміру майже така ж, як і перша, що відбувається по той бік уявного західно-східного “екватору”. Адаптація, вкорінення, знайомство і подальше тривання життя. І поки Забобони збирали свої міфи та переказували родові легенди, Вороги відштовхувалися від боротьби, що давала їм сили виживати в будь-яких обставинах, не поступаючись найважливішим: Аркадій Ворог, що одружився з Ластівкою Забобон, “вірив у одне - націю. Сформований духом протистоянь, він не заспокоїться, доки не переможе своїх ворогів”. Завдяки таким, як він, згодом постане в США українська діаспора, що підтримуватиме залишену далеко позаду Україну, що ставатиме дедалі віддаленішою і міфічнішою, за першої ж нагоди. А родова традиція, як і споконвіку, житиме завдяки таким жінкам, як Ластівка Забобон, що шепотіла новонародженому Бо (Богданові) в країні демократії: “Пам´ятай: ти син князів, і діти твої по тобі князями будуть”.
Адже й What is Told, або “Що сказано”, або “стАрина” (з епіграфу) - фрагмент усної традиції, яка передається від покоління до покоління й оповідає про те, що ХХ століття з усією його трагічною історією - уже теж частина цієї традиції, яка говорить про минуле, осмислює його та себе в ньому і переповідає іншим. Зокрема для таких, як Аскольд Мельничук, що прийняв естафету національної ідентичності в полі- і позанаціональній Америці і проговорив її і для своїх сучасників - як в США, так і в Україні, - і для нащадків. “Що сказано” - про те, що сталося нібито насправді, але вже невідворотно стає частиною міфу, додається до переказів про Тура Забобона, спрощується, у чомусь скорочується, в іншому - перебільшується. Одним словом, стає легендою, усним словом, сімейною історією. І якщо перший розділ роману закінчується образом спорідненого із Туром Забобоном дерева, що “не має вибору - стоїть, де зросло”, а отже не може втекти за найгірших обставин, то в останньому розділі роману під вікнами нового дому Забобонів Тур, що не полишає своїх нащадків, вростає в землю, обростає корою і стає деревом, що вкорінюється в нову землю, зберігаючи в жилах кров усіх предків і всіх нащадків цього роду: у живих лицях, характерах і долях.
В усій цій історії, незважаючи на часовий розмах і географічний масштаб,
обмежена кількість героїв: 13 основних “лицедіїв”, за визначенням автора, а також “безліч родичів і знайомих” - майже безіменних статистів - і трохи абстрактного реквізиту. Історичні події, хоч і цілком конкретні, - певною мірою умовні, вони могли бути іншими, родовий спадок міг містити інші втрати, інший міф та іншу подорож у часі й просторі до точки тут і тепер, у якій те, що було сказане, стало тим, що написане. Легка театральність та іронічність - у дистанціюванні до всієї історії, суміші міфічного та історичного часів, поділі історії на окремі епізоди-сцени, кожна з яких містить обов´язкові елементи, розгортається в нових декораціях з тим самим набором персонажів, але в межах уявної сцени. А також, звісно, у персонажах, кожен з яких характерний у своїх особливостях та деталях: від імен до характерів і реакцій.
У чудовому перекладі Олени Фешовець, завдяки якому американський роман про українське поза-минуле предків Аскольда Мельничука звучить українською, як рідною, щільний текст складається з пунктиру смислових акордів. Що сказано, те сказано, а все не сказане вгадується завдяки літературі з української історії та історії української літератури. Мельничук не витрачає слів на формування декорацій - їх знання допомагає читати більше, ніж сказано і написано, а їх незнання підвищує градус параболічності тексту на кілька пунктів. І найбільше після прочитання цього роману хочеться почути голоси тих українців по світах, які ще не розказали свою історію - ту, яка ще не стала частиною сучасного українського метатексту, але яка в наш час, що обіцяє націям занепад, виростає з того періоду нашої історії, коли націй ще не було.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/09/28/072757.html
|
