Мирослав Лазарук. Покуття: вірші і поеми. – Чернівці: Друк Арт, 2016. – 200 с.
Читання віршів мені приносить більшу естетичну насолоду і більше катарсисного відчуття, аніж проза. Тим більше, українська проза, хоча в ній і є серйозні імена, чомусь губиться в сприйнятті. Забагато говорить чи запусто дзвонить? Але такий парадокс вже української прози: серйозні імена є, а самої прози катма.
З поезією простіше. Ти не потребуєш відкриттів, ти шукаєш суголосся. У цьому сенсі поетичне слово може бути консервативнішим у сприйманні. А, можливо, традиційнішим. Відвертість, оголеність, щирість, ритмічність, мелодійність – і все в сконденсованій, моментами, сакральній формі.
Мирослав Лазарук із Чернівців аж ніяк не є виїмковим українським поетом. Але він є добрим поетом, який в собі відшліфував ремесло і прийшов до світоглядної чіткості. Все-таки, це виростання і вростання у творчість, а не механічне шліфування того ж ремесла.
Книга «Покуття» дуже особистісна, сюжетно і настроєво. Мені важко виокремити із семи розділів книжки найкращий. Тим більше, що у шостому розділі маємо поеми, балади, віршовані новели в завершеному або незавершеному вигляді; а в сьомому – ранні вірші (70-і роки ХХ століття).
Загальний настрóй книжки – екзистенційної меланхолії і родової пам’яті, яка вже стає не словом, а кров’ю:
Яке письмо і сув’язь кольорів,
Яка сльоза бринить у кожнім слові!
Ти сто разів у ній горів
І прокидавсь в отавах в Перерові.
І розстеляв нехитре вишиття
У кожній хаті людній на Покутті,
Й верталися тоді із небуття
Не у слова, а в кров усі забуті.
(ПОКУТТЯ)
Тут все пронизано елегійним болем втрати. Навіть любов в її найрізноманітніших виявах. Не загубленої, але в чомусь найголовнішому втраченої, затертої буднями і часом:
Земля ж одна: і звичаї, й молитви,
Найтяжче лиш,коли ніхто не кличе.
Чи, може, треба віск гарячий злити,
Аби впізнати мамине обличчя?
(ЗЛИТТЯ КРОВІ)
Або ж:
Ти платиш мені любов’ю,
Що світить і не згаса,
Не знаючи чеснішого болю.
Так немовби цілує оса,
Коли дозріває роса,
Й продовжує, звісно, жити,
Вона ж – не сумлінна бджола.
Ти вмієш, либонь, дорожити,
Маючи жили вола,
Коли ж тоді, мила, любити?..
І тягнеш, і двигаєш далі
Свою непокірну любов,
Й скоряються болі і далі,
І квітнуть, як зорі, коралі,
Моя незбагненна судьбо.
(ДРУЖИНІ)
У книжці є декілька, як на мене, шедевральних віршів. Їхна сюжетна складова і настроєва повнота витворюють величні історії життя Людини. Серед таких хочу назвати вірші: „Стікав учора дощ у вечір“ (заспівний вірш книжки), „Завтра, ти кажеш, завтра“, „Аж ось і Юда. Він ще не цілує“, „Запаморочиться, як побачиш тих“ (вірші Першого розділу), „Покуття“, „Ода картопляному кагатові“, „Любив. Люблю. І ви любіть“, „Хоронили соняшник…“ (вірші Четвертого розділу); „Гроза“, „Дружині“, „Самота“ (вірші П’ятого розділу), „Спас у Коломиї 1991 року“ (вірш Шостого розділу).
Задля справедливости, треба сказати, що книжка віршів Лазарука тримається не на оцих виокремлених мною авторських вершинах, а на плинності сюжетно-настроєвій. Можливо, трошки не вписуються у цю канву два вірші, означені жанрово як пісні („Брате-орле“ у Першому розділі; „Ой голубе-голубочку“ у Четвертому розділі). Але таке відчуття є тільки на жанровому рівні сприйняття, аж ніяк не на тематично-відчуттєвому.
Десь також ритмічно губляться у книжці поеми чи фрагменти поем, хоча вони й присвячені знаковим постатям української культури (Ігореві Римаруку, Тарасові Мельничуку, Іванові Миколайчуку, Дмитрові Загулу) чи написання яких викликано генетичною пам’яттю роду. Все-таки поема вимагає широти епічної, самої сюжетности тут замало.
Але найголовніше все-таки інше. В особі Мирослава Лазарука ми маємо талановитого поета-традиціоналіста, який вийшов на той рівень осмислення поетичного, за яким вже канон. І це той позитив, який згладжує усі мої читацькі критичні міркування. Бо цього поета я читатиму.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/09/27/084327.html
|
