|
… Не в самої лише авторки цього роману, американської професорки і дочки українських емігрантів, розкуркулений радянською владою дід потрапив на Соловки, а оскільки був насправді не куркулем, а лише добрим господарем, то й там влаштував робочу артіль, тому що породу не проп’єш і не розстріляєш до пуття.
Тобто щось та й залишиться нащадкам, як-от, наприклад, задум батька написати про все це мемуари, який втілила у життя вже його дочка.
Тож якщо почати розповідати про таке, з власної спадщини, авторка роману здивується, мовляв, це про героїв не моєї книжки, і буде неправа. Всі ми діти та онуки героїв одної-єдиної Книги української пам’яті – саме «пам’яті», а не «народу», тому що народ дуже легко переконати зовсім в іншому, протилежному, брехливому і підступному, після чого весь світ доведеться переконувати, що Голодомор таки був, і що був це саме геноцид, а не блюзнірські «перегини на місцях». Натомість народну пам´ять – наче ту саму душу – можна скласти втричі, посадити в карцер чи взагалі скарати на смерть, але вона все одно проросте у наступних поколіннях, діти яких розкриють одного разу таку-от книжку, як в авторки з далекої Америки, і прочитають про свого любого дідуся (який ще встиг розказати казочок про дівчину Оксану, козака Вакулу, навчити пісень і любові до рідного краю): «ворог народу».
Тим часом у книжці Олі Самійленко ми знайдемо, з чого ж вони складалися оті українські «вороги», яких відправляли на Соловки, звідки вони не верталися, а якщо й верталися, то вже зі згаданим ярликом. Їх добре ім’я було знищене, родина виселена, майно реквізоване на користь влади. І про те, що це станеться, відомо вже від самого початку оповіді – знаками, символам і метафорами пошрамоване все тіло роману, тож варто лише в них вчитатися.
«І ось тут вона його вперше побачила, - стримить один з таких знаків вже на початку історії. - Це був високий, кремезний чолов`яга, який стояв коло хати, точніше - біля самісінького льоху, і зацікавлено споглядав, як бiлоснiжний гусак миється в дощовій калюжі. Біля чоловiчих ніг лежала торбина, схожа на жадібно роззявлену пащу». Звісно, що чолов’яга виявиться тим, хто потягне в цю саму пащу все рідне, надбане, сховане на самісінькій глибині душі, оскільки зазвичай місцевий, і знає все про всіх. Той самий, між інший Вакула, який зустрів ту саму Оксану, тож фольклорний момент з Гоголівської спадщини, як бачимо, присутній. Але фольклор тут нищиться безжальною ходою залізного коня, тож бідна «дулна гуска» народної душі з «Грицевої науки» Франка ще настраждається з приходом чергової «волі», а її абетка душі, сентиментальна «а-ба-ба-га-ла-ма-га» буде зметена вихором казенних постанов.
А що ж залишалося нащадкам? У романі це так само символ понівеченої історичної спадщини, зруйновного побуту, сплюндрованої гуски-душі. За сюжетом, це скрині з речами зеків, яких відправляли на каторгу, і на які герої натрапляють на горищі – тобто все, що зосталося для історії, «Тут було безліч шкіряних сундукiв,забитих одягом, обручками, шпильками, капелюхами, фотоальбомами, бігудями, фартухами, рукавичками, молотками, радіоприймачами, шаблями, вишитими козацькими поясами, колекціями засушених метеликів, пом’ятими мідними горщиками, сідлами, військовими касками, сільськогосподарським знаряддям, а більше за все - іграшками». Одну з таких «іграшок» - казкову за своєю містичністю, мало не гоголівську розповідь про загублені радянським режимом душі, Голодомор, втечу з Соловків та інші реалії трагічних 1930-х років дарує нам зі свого американського далеку авторка цього епохального роману.
Оля Самійленко. Спогади Снігової гуски. – К.: Каяла, 2017. – 300 с.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2017/09/25/130836.html
|
