Передноворічна віртуальна розмова Петра Кралюка з Юрієм Андруховичем.
— Не за горами той час, коли Тобі виповниться 50. Пам’ятаєш свій есей «Час і метод»? Майже, як роздуми про метод. Так ось, є така байка. Коли Господь Бог творив світ, то всякій тварі, у тім числі й людині, дав по 30 літ життя. Але ж людина, себто тваринка розумна, вирішила, що їй цього мало. Підійшла спочатку до вола і сказала: «Ну навіщо тобі 30 літ на світі мучитися, віддай мені двадцятку». Віл подумав: «А дійсно, чого я так довго маю жити-страждати?». І віддав. А потім чоловік умовив ще пса на двадцятку. А потім і мавпу. Він би ще когось умовив… Та Бог довідався про таке неподобство і вирішив покарати чоловіка. Сказав йому: «Ото до тридцяти будеш жити по-людськи, від тридцяти до п’ятдесяти — по-волячому, важко працюватимеш. Далі двадцять літ, як пес, що стереже майно, — свої статки стерегтимеш. Ну, а далі будеш, як мавпа, дітей малих бавити».
Твоє життя ніби вкладається в цю «класичну» схему. Приблизно до тридцяти – щасливі дитинство, отроцтво, юність, змужніння… А від 30 до 50 Тобі вдалося чимало зробити. Тоді були опубліковані Твої основні «широкоформатні» твори. Ти став – подобається це комусь, чи ні – одним із найвідоміших українських письменників. Що далі? Після виходу «Таємниці», цього «замість роману» (чи то «замість мемуарів»?) складається враження, що Тобі набридло писати художню прозу і Ти шукаєш якісь нові форми презентації свого творчого «я».
Найближчим часом Андрухович «сторожуватиме» своє добро, «розкручуватиме» те, що вже зроблено, чи все-таки спробує постати в новій іпостасі?
— Давай я оце Твоє довжелезне запитання демонтую на частини, тим самим деякі моменти в ньому спростовуючи.
Почну з того, що найгіршим періодом для мене, хоч як дивно, була перша тридцятка. Дитинство – це таке собі пекло, ну Ти читав про це в «Таємниці», раз Ти про неї згадуєш. Студентські роки: вже краще, але все одно непорівняно гірше, ніж подальші. Армія – загалом кошмар, хоч я страшенно ціную набутий у ній досвід існування по-іншому. Але після армії вже все йшло тільки до кращого. Тридцятка – це (так випадково склалося) ще й суттєва історична межа. Розпад совка, початок нових можливостей. Час від 30 до 50: просто з кожним роком усе краще і краще. І що далі – то все краще і краще. Останнє десятиліття, між 40 і 50 (воно ще не закінчилось, але от-от), — це просто суцільний кайф. Я вже навіть боюся думати, наскільки краще мені буде в 60, а потім у 70. Ну, і так далі. Тобто ота байка чомусь, хоч і працює, але навпаки.
Друге. Писати мені зовсім не набридло – і прозу в тому числі. От лише якість цього процесу увесь час змінюється. Мені пишеться дедалі тяжче й повільніше. Це не означає, що я при цьому виконую якийсь тяжкий і набридлий мені обов’язок. Просто я іноді щасливий, коли після 6-годинного борюкання з комп’ютером у файлі залишаються незакресленими аж три речення. Зате які!
Ще одне. Так, я шукаю, як Ти це називаєш, нові форми презентації свого «я». Але вони все одно не можуть з’являтися без мого писання, вони є просто його продовженням.
Отже, на останню частину Твого запитання моя відповідь така: я справді не знаю, що він, себто оцей символічний «Андрухович», робитиме далі. Думаю, що передусім писатиме, але це тільки припущення.
— Майже за класиком: кажемо Андрухович – думаємо Бу-ба-бу. І навпаки. Те саме Бу-ба-бу «зникло», коли вам, себто Тобі, Ірванцю й Небораку, було вже за тридцять. Знову ця символіка років!
Але Бу-ба-бу – безсмертне. Про це свідчать не лише автографічні записи Сашка Ірванця, але й, приміром, Твій вірш «Пам’ятник». Про Бу-ба-бу писали, говорили і говоритимуть, і наговорюватимуть…
Я не питаю, в чому феномен Бу-ба-бу. Нехай це з’ясовують майже юні дисертанти й дисертантки. Мене цікавить: чому Бу-ба-бу – безсмертне?
— Ого! І знову мушу різати запитання на кавалки. Ні, я категорично проти будь-яких знаків рівності між Бу-Ба-Бу і кимось одним із нас, у тому числі й зі мною. Подумай сам: яким чином це все почалося? Це ж була взаємна потреба бути рівними і вічно змагатися між собою, хто з нас трьох рівніший. Ірванець із Рівного, то йому це давалося краще. Ну, менше з тим.
Чи Бу-Ба-Бу безсмертне – запитання відкрите. Категорія безсмертя – це така слизька штука в силу нашої об’єктивної смертності. Звичайно, ми усі втрьох і кожен зокрема свого часу тисячу разів повторили, що ми безсмертні. Але ми багато чого наповторювали – сміючись над собою та стереотипами. І що, всьому цьому вірити? Та нашому жодному слову вірити не можна! Ну, хіба що Небораковому, бо він із нас тепер найповажніший.
Тож якщо припустити, що Бу-Ба-Бу все-таки безсмертне, то це лише у випадку, що й українська мова безсмертна. Бо ми ж усе-таки саме в ній і завдяки їй почалися.
— Давай від високого перейдемо до земного. Від безсмертя – до нашої любої національної тваринки Жаби.
Ти, яко і належиться Патріархові Бубабістського патріархату, здобув гучну славу. І не просто славу в нашій Неньці, а й за кордоном. І не просто славу, а ще й «жирні» ґранти, премії. Де таке пережити можна?! Ось і ненавидять Тебе ненавистю лютою. Прочитай хоча б тут, на ЛітАкценті, як у коментарях писали про Твоє «московіадське» турне клятою Америкою. Але не про Америку мова, не про монстрів, а про Жабу. Отож, як Ти ставишся до цієї тваринки – байдуже, з лагідним гумором, іронією чи ?..
— Я не думаю, що вся справа в Жабі. З іншого боку, я не знаю, що там у тих коментарях, бо я в них не заходжу. Так мені легше дихається. Я справді багато часу проводжу в Інтернеті, але якщо й читаю якісь форуми, то лише політичні, а там про мене, зрозуміла річ, не згадують. Але назад до Жаби. Це аж ніяк не наша національна тварина. Вона – інтернаціональне явище. У кожній культурі заздрять дещо по-іншому, це залежить від тієї химерної субстанції, що її ім’я – «ментальність». Але заздрять усюди. Просто в нас це роблять найазартніше і найвідкритіше – по-дитячому. Як воно там мовою нашого чудового сусіда, «чтоб дурь каждого видна была»? Це складова нашого тотального українського інфантилізму. Ну, а що з дітьми робити? Вони або виростуть і порозумнішають, або так і залишаться олігофренами. Я, звісно, за перший варіант, бо все-таки поміж олігофренів жити непросто. І навіть непристойно.
— Їздиш Ти по всіляких Америках, Польщах, Німеччинах, у різних постмодерністських видавництвах типу «Зуркампа» друкуєшся.
Тебе, сам переконувався в цім, краще знають польські професори, ніж наші, вкраїнські. Ти більш звісний депутатам Європарламенту, ніж нашим істинно народним обранцям у Верховній Раді.
Але чи добре це? Ото мені недавно один поет-ґрунтівець сказав: «Краще хай тут мою персону знатимуть десять душ, ніж за рубежем сто».
— Ну й молодець він, що так думає. Вітаю з глибокою думкою! Я йому лише – як це нашою солов’їною? – піддакну. І щодо себе додам, що, послуговуючись його поважним терміном, «мою персону» в Україні десь так і знає приблизно в десять разів більше «душ», ніж за рубежем. І це взагалі найнормальніше з усього, що тільки існує. Не було ще на світі такого письменника, якого б за межами його власної країни читали більше, ніж удома. Можливо, тільки якщо той письменник удома був заборонений і ніхто не міг дотягтися до його творів.
— Те, що Ти космополіт, знають майже всі, хто Тебе знає.
Зараз Ти книгу про свої міста пишеш. Буде там Берлін. А чи Батурин буде? І чи буде Чигирин, Глухів, Ніжин, зрештою, Гуляйполе з хутором Суботовим?
— Давай про цю книжку зараз не будемо. Я щось уже так багато про неї нарозповідав, що пора спинитися. Ніколи ще такого не робив, дивно самому. Так що про Гуляйполе, якого немає, і про Єнакієве, яке є – колись, в іншому інтерв’ю. Але, сподіваюся, не в іншому житті.
— Як майже писав один класик: Отечество обирати не вільно. Ти ж нечасто живеш у своїм Отечестві, не хочеш заробляти в нім гроші (а міг би стати якимсь радником чи, можливо, й депутатом!), не хочеш від Отечества премій літературних. Навіть на підписання Універсалу Національної Єдности не захотів їхати. Але ж чимось для тебе те Отечество є. Чим?
— Ось воно – «питання, над яким варто». (Цитуючи мого друга Перфецького). Як би так відповісти, аби поменше патосу? Ну, скажімо: це частина мене. Щось таке в мені сидить – і його не видавиш. І часом так хочеться бодай по краплі видавити із себе Отечество – а не вдається.
— У «Аве, «Крейслере», пояснюючи очевидне, Ти припускав, що Твої писання, як й інших бубабістів, розбещують нашу цнотливу молодь. А на додачу до цього, Ти ще й почав у текстах рясно лаятися. Один знаний критик (знаєш який!) навіть почав матюки у твоїх писаннях визбирувати і підраховувати.
— Було таке? Справді?! Ну, Ти мене просто ощасливив! А хто ж сей високоповажаний працеголік?
— Воістину – працеголік! Він навіть дисертацію написав, де розвінчав усіляких неолібералів та іншую нечисть. А потім героїчно її, себто дисертацію, захистив. Та не будемо про героїку. Поговоримо про буколіку. І про те, що… насподі. Отож, направду ви, хлопці-бубабісти, є майже цнотливими і лайливого слова з ваших уст не дочекаєшся навіть тоді, коли друїдські практики провадите, себто після вживання різних наливок, бальзамів до дерев притуляєтеся. А ось ваші антиподи-ґрунтівці пишуть гарні, чисті, цнотливо-виховні тексти, зате навіть без чарки лихословлять, анекдоти сороміцькі дівам оповідають і пропонують їм бридке чужолозтво чинити.
Як то так? Невже кожен пише про те, чого йому бракує?
— Та ні, я також, буває, матюкаюся – от лише при Тобі утримуюся, бо Ти ж усе-таки проректор. Мій батько матюкався – і я матюкаюся, це в нас така чоловіча традиція, ми ж із батьком були друзями. Щодо «бридкого» чужолозтва, то, може, в «антиподів» воно і справді бридке… А що вдієш? Не у всіх же виходить красиво кохатися. Як і красиво про це писати. Далі мовчу, бо занесе.
— А тапер про наболіле. Про Нобелівську премію. Не ту, яку в селі Нобель Зарічненського району дають, а в Швеції, де Ти оце якраз перебуваєш.
Знаєш, якось несправедливо виходить, бо ж відаєш і ми всі відаємо: українці – найдавніша і найрозумніша нація. І Трипільську культуру ми мали, і першу Конституцію написали. А ось нобеліата жодного не маємо.
У галузі науки чи то економіки Нобель нам не світить. Бо ту науку, яку мали, ми успішно розвалили. Як і економіку. Нобелівську премію миру нам теж ніхто не дасть. Не будуть же її давати за примирення Сходу й Заходу України.
Ото тільки й на Нобеля літературного надія зосталася. Чи не так?
— Та ні, чого лиш на Нобеля? Було б сумно. Ні, наша надія – на Євро-2012! А Нобель нічого суттєво не змінить. От учора тут у Швеції (звідки, до речі, я завтра вже лечу назад) я слухав виступ одного з босів якогось велетенського газетно-видавничого концерну, ну, такого собі, як Ти розумієш, «акулу пера», супер-профі-метра їхньої журналістики. І він, як приклад загального падіння газетної культури в їхній країні, констатував факт, що в усіх без винятку шведських газетах, у розділі «Культура», новина про скандал у сім’ї американського поп-співака Поля Анки (я дуже здивований, але він ще, виявляється, живе) впевнено потіснила з першої позиції новину про цьогорічне вручення Нобелівської премії. А це Швеція ж усе-таки.
Я про те, що не варто жити ілюзіями. А, може, варто? Не знаю, я заплутався. У кожному разі, якщо вже й ілюзіями, то не надто пов’язаними з Нобелем.
Із Юрієм Андруховичем розмовляв Петро Кралюк
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2009/12/18/193443.html
|
