Буквоїд

Радянські 70-ті: конфлікти й катастрофи людської душі у знаковому романі Степана Процюка

25.09.17 07:14 / Тетяна Качак
Степан Процюк. Травам не можна помирати: роман. – К.: Легенда, 2017. – 256 с.
…Зорі над Карпатами світитимуть іще тисячоліттями, коли покриються травами забуття подвиги та безчинства, і навіть безчинства при подвигах…  С. Процюк. «Травам не можна помирати» Сучасне покоління про життя  у СРСР може знати з книг чи розповідей тих, хто жив у той час. А знати маємо. Національна пам’ять – важлива складова національної свідомості та самоідентифікації, без якої неможливе формування української нації, а незалежність держави перебуває під загрозою. Ефективний засіб формування національної пам’яті – художні тексти, в яких йдеться про знакові події минулого, висвітлюються історичні факти, що замовчувались. Особливої актуальності набуває сучасна реалістична проза про радянський період в історії України, злочини тоталітарного режиму проти українців-патріотів, нав’язування комуністичної ідеології. Про це – повість «Варвари» та роман «Травам не можна помирати» Степана Процюка. Українці та радянська дійсність у 70-ті роки ХХ століття – непроста тема як для письменника, так і для читачів. «Травам не можна помирати» – новий антиколоніальний, психологічний роман Степана Процюка, у якому йдеться саме про цей період в українській історії. Людина і «радянська машина», патріот і запроданець, національне питання й комуністична ідеологія, українська мова й русифікація, любов і ненависть, чесність і брехня – далеко не всі антиномії та протиріччя, літературно осмислені автором. У центрі роману – людські долі, трагедії родин, нації, держави. Степан Процюк зізнається: «Мені було дуже важливо подати час майже незрозумілих для нинішньої доби тодішніх конфліктів та катастроф у людській душі. Навіть у 70-х роках, попри задушення української мови та знищення українського мислення, основна маса людей не задумувалася над такими колізіями, вона жила й була по-своєму щаслива, і лунали тоді популярні пісні Майї Кристалінської: «Отчего на душе мне так светло – оттого, что ты идешь по переулку» тощо. І не тільки Кристалінської, бо частина радянської естради все-таки пропагувала людяність. І більшість людей не сприймала трагічно тодішнє життя. Тільки окремі розуміли ці речі, і з цими окремими система безпощадно розправлялася. Фактично мій роман про цих окремих» . Олександер Світлий – один із таких героїв роману. Патріот, що «попри вроджену рівновагу духу, мав дар (іще з юності) бачити коріння, звідки проростає малоросійство … Було й інше – майже розвідницьке вміння продиратися крізь інформаційну завісу. Але найперше – любов до мови й культури, що їх на очах нищив режим» . Він вперто відстоює свої погляди щодо рідної мови, шукає правди й відродження української культури, не боїться радянської влади і відкрито обирає національну позицію. Його думки – націоцентристські й радикальні. Ганьбою нашої історії Олександер називає козацьку старшину, гетьманів, запроданців « із захланною любов’ю до маєтностей і титулів», які найперше винні «в недоформуванні нації, у недооцінці власних сил і героїв ». Він стійкий духом у своїх переконаннях. Не дивно, що його життєва лінія обривається на засланні у Мордовії. Максим Томиленко, який ще школярем збагнув, що «не хоче жити так, як пропонує державна машина» , не хоче поклонятися ідолам на портретах і не розуміє, чому «із міст і сіл роблять величезну червону церкву», а звичайні церкви закривають. Він хотів, щоб життя було «вільне і щасливе, без ідолопоклоніння, з повагою до людини» . Він пише вірші, а після закінчення школи покидає Джмелівку, думаючи «про нове й дивне світло на окраїнах робітничого Києва» . Не зазнав він кращої долі, на яку благословила слізьми мати. Розумів що не самотній  у своїх думках про те, що Україна має вийти зі складу СРСР. Після протесту біля пам’ятника Шевченкові юнака заарештували, помістили у психіатричну клініку, де й знищили. Невимовна біль, складні психологічні стани Максима, калейдоскоп дитячих спогадів,  думок і марева автор описує дуже детально. Драматизм, трагізм долі людини, яка посміла виступити проти радянської ідеології, вражає. Пристрасть письменника до психоаналітичного мислення й письма особливо відчутна у цій сюжетній лінії. Учитель Микола Комарницький не мав стійких переконань, але належав до когорти «незримих шукачів світла» і правди. Він їде на сторіччя від дня народження Василя Стефаника, що по-радянському помпезно мало б відзначатися в Русові. Їде, щоб «відчути, що ще не вмирає Україна. Трави мусять проростати крізь асфальт». На тому торжестві, здавалося, він знайшов жінку, яка його розуміє у тих національних поривах, але виявилося, що закохався у радянську агентку. Проклинав її. Не зміг жити після оприлюднення покаяльного листа, якого змусили підписати і в якому він звинувачував Світлого у антирадянській діяльності. Автор показує муки його сумління, психологічні стани страху під час допиту і відчуття порожнечі, зради опісля. Його вибір – самогубство. Уособленням радянської влади у романі виступає кагебіст Ніколай Іванович Дурбачов, який люто ненавидів українців, їхню мову і різними методами вів запеклу боротьбу проти націоналістів. Вважав, що Західну Україну треба знищити, або провести рокіровку – заселити сибіряками. Показовим є фрагмент, де Дурбачов міркує над почутим по радіо дитячим віршем Рильського про Леніна: « Які правильні вірші в цього Рильського, у школах діти вивчають, із букварів… це добре, вірші не несуть подвійної моралі, як сам піїта та іже з ним…» . Ідейний українофоб справно виконує своє завдання – знищує ворогів радянської держави, серед них Максим Томиленко, Микола Комарницький та Олександер Світлий.  КГБ не всесильне, Дурбачова поглинув «усеочисний психіатричний вогонь світової революції» .  Радянська агентка Світлана-Софія-Варка вірою й правдою служила Дурбачову і радянській владі. Обставини, які змусили її піти таким шляхом, можуть бути виправданням її поведінки, але не знімають з неї вини й відповідальності за скоєне. Переслідувана привидом Миколи, який щиро її любив, відчувала роздвоєння і страх. Вона любила Дурбачова, але усвідомлювала, що не потрібна йому. Зверхність і огида охоплювали її, коли була з Михайлом Сандуляком, прислужником КГБ, примітивним графоманом, який мріяв про  комуністичну кар’єру. У образі Світлани Степан Процюк вправно розкрив внутрішні конфлікти й  трагедію жінки, яка керується почуттями й обирає шлях зрадниці. Цим романом письменник не тільки відкрив завісу правди про 70-ті, а й розкритикував діяльність спілки письменників, висміяв пристосуванство одіозних письменників, їх штиб життя і творчість. Згадано відомих «партійних» літературних класиків, а в образах Крислатого і Крилатого  сконденсовано типові риси поведінки пристосуванців до режиму. Автор «зриває маски» і показує оголену відверту правду свого бачення літпроцесу, Шевченківських лауреатів, вшановування і поціновування «достойних» за радянським штибом, справжності таланту й імітації творчості. Зневагу до тих, які заради слави і  грошей, як повії, запродуються, надривно демонструє герой роману  Олександер Світлий: « Тепер, на тій Банковій, купецькі інтриги та підлабузницький срач перед сильними, боротьба за невеликі гонорари, за місце  для видання своїх недолугих книжечок, макулатури для плебсу! Ця спілчанська рать із її диханням Леніниним і тихим, на печі, захопленням перед Шевченком, ці прибиті роздвоєнським психозом Бажанові сліпці… Ці літературні хлібороби, орачі в різних жанрах, товсті женці пафосних саг та епосів про найкращу в світі владу Рад, всіх тих правд і кривд, артемів гармашів та прапороносців нової доби… Вони залишили у своїх нетлінках українську мову, але витягнули з неї душу» . З іронією і сарказмом, викривально й наболіло, відкрито й критично прописано цей проблематичний аспект роману. Сюжетні лінії переплітаються, взаємодоповнюють одна одну й творять композиційно цілісний текст. Інтертекстуальні вкраплення (з народних пісень, цитати з текстів Шевченка, Лесі Українки, Ліни Костенко), переплетення химерних снів, уявних картин людської свідомості й зображення подій реальної дійсності, розгортання експліцитного та імпліцитного пластів – невід’ємні елементи поетики роману. Метафорично й символічно письменник пише про українську мову – дівчину в домовині й зневажену Україну – велику Матір. Пише про «велику срібну Домовину» численного народу, яку забивають цвяхами «безліч червоних опричників» ; про «привид великого народу з постріляними душами й понівеченими тілами» , що утворювався посеред Європи. Зауважує тих, хто не вірив, що імперія прийшла назавжди, надіявся, що не марно гинули упівці і в уяві малював картину загибелі СРСР. Як символи національної нескореності, автор вплітає у текстуальну канву роману портрети національних героїв, серед яких Василь Макух, який у 1968 році спалив себе на Хрещатику, а його «передсмертна душа кричала в пітьму київського дня: «- Хай живе вільна Україна!» . Мало хто, обираючи для своїх текстів антиколоніальні теми, проблеми національного спротиву й боротьби, діяльності «літературного бомонду», зважуються висвітлювати їх настільки відкрито, викривально, гостро, глибоко й безкомпромісно у психологічному, філософському, історичному ракурсах, як це робить С. Процюк. Його стиль і манера письма, наратив і мова кожне художнє осмислення теми перетворюють у яскраве літературне явище і подію. Трагічно-драматично письменник розгортає художні візії польоту над Києвом привидів матерів, які «віддавали дітям у тридцять третьому свою кров, щоб ті не померли», а зараз спостерігають за своїми дітьми. А вони відрікаються від своєї мови, від батьків і зневажають свою велику Матір, увірувавши у закон «старшобратства великого російського народу» , збочено залюблені до чужого, «аж до культу з колінопреклонінням» , поглинуті Чужим. У 1939 році навіть на Західній Україні «майже усі сім’ї зачепив усюдихід, що нищив на своєму шляху церкви, дерева й руки. Десятки тисяч історій, від яких холола кров; травма на травмі, розпач побіля розпачу, безнадія поганяє безнадією. І більшість (поволі, не зразу, через муки сумління й довжину часу) відрікалися й відхрещувалися» . А у 70-х маси людей влаштовувала радянська дійсність, і вони були по-своєму щасливі. У тексті дуже багато деталей і маркерів тогочасного суспільного життя, побуту, на тлі яких розгортались людські драми і вибудовувалось «радянське щастя». Чи мають про це «щастя» знати нащадки? Чи мають знати про нескорених українців і їхню боротьбу за волю? Роман Степана Процюка дає відповідь однозначну: «Травам не можна помирати», нам потрібно пам’ятати ті уроки національної історії, щоб більше не дати шансу жодній імперії і жодному тоталітарному режимові. Кожна книжка прочитується по-своєму. Її вплив значною мірою залежить від вміння автора тримати читача в енергетичному полі тексту, художньої історії від першої і до останньої сторінки, вражати правдою, вчинками героїв, спонукати захоплюватися і співпереживати, відчитувати метафори і розуміти символи. Степан Процюк володіє таким мистецтвом і це ще раз засвідчує його новий роман. «Травам не можна помирати» – книжка, яка однозначно має стати подією в українському літературному житті.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/09/25/071413.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.