«Хлопчик у смугастій піжамі».
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером New York Times, а також отримала дві премії Irish Book Awards. І це ще не всі здобутки цього роману.
Незважаючи на те, що у назві поєднуються слова «хлопчик» та «піжама», лише поглянувши на обкладинку цьогорічного українського видання від «Видавництва Старого Лева», розумієш, що книга точно не про безтурботне дитинство. Тоді ж про що? Про дев’ятирічного хлопчика Бруно. Він щаслива дитина, яка любить своїх батьків та якось терпить старшу сестру «Безнадійний Випадок». Як кожен його одноліток ходить до школи та ганяє після уроків з друзями. Але раптом його сім’я вимушена переїхати. Ніби й катастрофи ніякої не сталося, та мова йде про роки Другої світової війни. І тепер вже у Бруно «читається» не лише дев’ятирічний хлопчик, а долі тисяч людей, чиє гармонійне життя було зруйновано війною.
І хоча в романі читач дивиться на світ очима дитини — все розуміє, але вірити не хоче. Підкресливши ось цю дитячу наївність, автор дуже яскраво показав всю абсурдність вчинків та рішень дорослих.
З вікна нового будинку Бруно спостерігає за невеликим поселенням. Там за високим парканом є багато дорослих та дітей, які можуть між собою гратися. Але всі вони чомусь у однаковісіньких смугастих піжамах. Ми зразу впізнаємо гетто та тюремні форми. Бруно ж вважає несправедливістю той факт, що йому не можна туди ходити бавитися з хлопчаками. А згодом, випадково, він таки зустрічає свого ровесника Шмуля, того самого хлопчика у «смугастій піжамі». І Шмуль стає єдиною людиною, з якою Бруно може відверто розмовляти у цьому новому та похмурому місці з промовистою назвою «Геть-звідси». Але ж чому цей маленький поляк, який живе у таборі разом з батьком і може щодня грати з іншими хлопцями та зовсім не мусить ходити до школи, такий худий і завжди сумний? Відповіді Бруно так і не знайшов.
Маленькі єврей та німець чудово ладнали і ніяк не могли зрозуміти: чому їм, двом малим хлопчакам, не можна гратися разом?
Коли Бруно з вікна кімнати бачить гетто — читач вже чудово розуміє, що чекає на тих людей. Та мале хлопча цього не знає, йому хочеться від нудьги бігти на ті вузькі, але людні вулички. Читачеві ж не хочеться вірити у жорстку, але реальну правду. Хочеться придумати її знов. До самого кінця книги ми віримо, що щира дружба двох хлопчаків протверезить розуми суворих офіцерів і ті нарешті зрозуміють, що у «смугастих піжамах» теж люди. Та все ж історії не переписати — тож хепіенд в завершенні, мабуть, став би лише розчаруванням. Це чудово знав і Джон Бойн, тому останніми сторінками книги змушує нас забути як дихати.
Роман «Хлопчик у смугастій піжамі» — не про війну. Він про щиру дитячу дружбу. Про амбіції, які ні перед чим не зупиняються. Про євреїв, яким вдалося навіть в гетто не втрачати людяності. І все це приправлено відчаєм та нанизано на життя однієї родини, в якій кожен нещасливий по-своєму.
Кому варто читати?
Всім. І підліткам, і дорослим. Загалом роман написаний дуже легко, без зайвого драматизму та через призму дитячої наївної цікавості, допитливості та щирості. Жорстоких сцен читач у ньому майже не знайде, адже жорстокою тут є лише правда. Читається на одному диханні і довго не забувається.
До речі, у 2008 роман було екранізовано. І фільм також здобув не одну нагороду.
КАТЕРИНА САВЕНКО
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2017/09/22/092541.html
|
