Таня Стус.Де Ойра? – Київ: Vivat, 2017. – 32 с.
Уже знана не лише як письменниця, але й фахівчиня у сфері дитячої літератури, Таня Стус вдруге експериментує із книжками для дітей у дещо філософському, дещо пізнавальному і дещо медитативному ритмі. Першою був «Їжак Вільгельм», який, мабуть, кожного після прочитання змусив заглянути у Вікіпедію чи Google із запитом «Котарбінський» і знайти інформацію про художника. У «Де Ойра?» письменниця розкриває ідею «самособоюнаповнення», відсилаючи до творчості поета-шістдесятника Василя Стуса.
Якщо йти за сюжетом, то в цій історії дівчинка Орися живе з батьками і песиком Ойрою. Але песик не завжди з нею грається, а іноді зникає, займається якимись своїми справами в садку. «Де Ойра?», – цікавиться Орися. І щоб отримати відповідь, авторка вдається до аналогій людського і тваринного світу. А чи просто констатує певні речі, притаманні всім живим істотам: потребу побути на самоті, самому з собою, потребу внутрішнього життя, наповнення.
«Де Ойра?» дуже просто написана, хоча й непроста. Адже пояснити трирічній дитині важливість внутрішнього наповнення, потребу усамітнення, відкинувши зовнішні подразники, – справа відповідальна. Але маленький читач на своєму рівні повинен зрозуміти: мамі іноді потрібно побути самій. І взагалі нормально, коли люди можуть просто сидіти і думати; коли є усвідомлення, що для здорових стосунків у сім’ї потрібно, щоб кожен дбав про кожного, допомагав і розумів.
Таня Стус таким чином розкриває концепцію «самособоюнаповнення», про яку писав Стус у вірші «Мені зоря сіяла нині вранці». Врешті, стає зрозуміло, чому навіть Ойрі, маленькому песикові, потрібен свій час.
Інша тема, яка раптом виринає в цій історії, – страх. Перед темрявою, перед «рухомими кущами» у саду. Дівчинка Орися показує, що цю проблему можна вирішувати… сміхом.
Медитативність ілюстрацій вже знаменитої Надії Кушнір, яка працює під псевдо Надьожна, підсилює враження від книжки. Адже це не типові кольорові чіткі малюнки, але синьо-оранжево-білі калейдоскопічні зображення. Можливо, не всім діткам такий стиль одразу буде зрозумілий, особливо якщо хтось звик до яскравого кічу.
Можна вважати «Де Ойру?» дитячою книжкою, що стоїть на порозі сучасних трендів дорослого світу, який почав активно боротися із мультизадачністю, швидкістю та надмірною гонитвою за успіхом, кар’єрою, грошима. Що часто призводить до внутрішнього вигорання, перевтоми, депресій чи взагалі важких психічних розладів.
Натомість нові тренди slowlife (а також, slowfood напротивагу fastfood, slowcity як повільні міста, що відмовляються від транспорту тощо) – це спроби трішки призупинити цей світ, ввімкнути паузу.
І в цьому немає жодного моралізаторства, а лише актуальність теми і рецепт, як можна зарадити сучасним викликам. Адже ранній розвиток, безліч гуртків та секцій, можуть забрати у дитини дитинство, перетворивши на монстра-всевстигайку. Тому, можливо, важливіше, щоб дитина вчилася кайфувати від споглядання світу. І наповнюватися ним.
Видавництво рекомендує читати з дітьми від 3-х років. Очевидно, така книжка вимагає активної участі і залученості у читання та обговорення батьків. Адже між рядків прочитується і звернення авторки до них – щоб не забувати про цінності, розставляти пріоритети, плекати свій внутрішній сад. Врешті, бути прикладом для дитини. Для Василя Стуса, до речі, саме мама була такою, що «вміє жити, аби світитися, немов зоря».
дітям від 3-х років з батьками;
якщо ваш домашній улюбленець час від часу вас покидає;
щоб порозмовляти з дитиною про час для себе;
всім шанувальникам творчості Василя Стуса і шістдесятників загалом.
якщо ви не готові до читання дитячих книжок, які вимагають обговорення прочитаного;
у метушні та поспіхом;
якщо не поважаєте свій і чужий час;
якщо ви не переймаєтесь «наповненням» домашнього улюбленця.
Христина Содомора
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2017/08/10/093503.html
|
