Буквоїд

Про розкіш говорити

15.07.17 09:38 / Марія Литвин
Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер. Євреї і слова /Пер. Я.Стріхи. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2017.
Зі сторінок цієї книжки постає Ізраїль, який не може мовчати, бо лише коли говорить – відчуває себе живим. Хай це буде переказ родинної традиції за святковим столом, палка дискусія чи суперечка з самим Богом – за давньою, отією ще первісною інтуїцією сотвореного Словом народу, він відчуває себе живим лише тоді, коли цим Словом є. Хоча трохи не так: книжка називається «Євреї і слова», отож ідеться насамперед не про Слово – про слова. Автори на початку розвідки попереджають: ми світські євреї, ми не віримо в Бога. І тим одразу ж окреслюють «поле зору», в якому, знову ж таки, лишається Ізраїль, який промовляє свої слова, безперестанку витворюючи й відтворюючи ними власний світ – будь-де, куди закине його мандрівна зірка. Книжка пропонує дуже насичену й захоплену, а відтак і захопливу подорож у цей світ, від якого автори себе не відділяють, навпаки – є його повноправними персонажами. Їхній дует – поєднання голосів батька-письменника й літературознавця та доньки-історика – визначає всю структуру книжки. У першому розділі «Тяглість» розглядається спадкоємність традиції, особливості єврейського виховання, де в незбагненному балансі поєднується жорстка дисципліна, ієрархічність – і свобода вислову, що не кориться жодному авторитету. Другий розділ – «Жінки, які відмовлялися мовчати» – це голос, історично притлумлюваний, який, утім, завжди знаходив можливість бути почутим, продовжити тривання, залишитись, бодай у дітях. Третій і четвертий розділи – «Час і позачасся» та «У кожного є імя, або Чи потрібен євреям юдаїзм?» – про особливості єврейського часу та про точність називання як самоідентифікації. На широкому, «густому» фактичному матеріалі книжка розглядає явище національної ментальності як живий, динамічний процес. Вражає внутрішня свобода, з якою автори намагаються проговорити все, не оминаючи найскладніших питань. Так, скажімо, вони намацують вузлові моменти в історії свого народу, коли зароджується консерватизм, зацикленість і закритість, відстоюючи натомість відкритість і вдячність: «У наші дні ультраортодоксальні євреї в Ізраїлі й деінде вважають юдаїзм синонімом до їдишкайт, мовби релігію не можна відділити від національності, а обидва ці поняття – від традицій і звичаїв, а ті – від одягу, а одяг – від звичок, а звички – від сліпої покори рабинам. Юдеї мають виділятися на тлі іновірців. Нам розказують, що покладати квіти на могили, співати національний гімн, стріляти в повітря на військових похоронах чи піднімати прапор – звичаї іновірців. При цьому самі вони походжають в одязі польської шляхти XVII ст., співають прегарні хасидські пісні на типово українські мелодії й танцюють екстатичні українські народні танки. З нами, світськими євреями, вони сперечаються, керуючись логікою Маймоніда, який спирався на Аристотеля; вони закидають нам брак патріотизму, розкидаючись гегелівськими аргументами, успадкованими через Рава Кука. При цьому вони вимагають, щоб ми припали до національного джерела». ...Коли отак несподівано натрапляєш на «український слід», замислюєшся про всі ті можливості взаємодоповнення, взаємозбагачення націй, які так щедро пропонує історія. Аби лише відкриватися й цінувати одне одного. Бо чи є ще інший шлях до цілісності людини – як Слова із Господніх уст?
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/07/15/093849.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.