Марина Єщенко. Поговори зі мною. — Поліграфсервіс, 2015. — 240 с.
Із черева повсякдення вона голіруч витягує житейські історії, що трапляються не за тридев’ять земель, а оттут і зараз, не гидуючи набряками, кровицею та випотами. Іронічна та саркастична, правдомовна, метка і дошкульна авторка по ключицю вкопана у реалії, які збурюють її єство, так, що тільки десниця визирає задля письма. І се заземлення дає спромогу окинути недремним оком юрби людей зі ступень до тім’я, ба більше, вирисувати діткливі епізоди їх життєписів у куценьких творах, де куцість не є познакою браку певних інтенцій, а радше виявленням поодинокої маніри висловлюватись вихорем.
Марина Єщенко – се новоспечена письмовця зі знайомим тембром, із голосом класика, який прорізається на літературному видноколі через виваженість слова, прикутість до багатогранної дійсності із її труднощами; намагання переосмислити соціокультурний феномен та його традиції. Сей голос покіль що неабияк нуждається у приборкані, аби ім’я авторки вписалося у аннали історії вітчизняного красномовства. Теми її оповідань крихту споріднені із творами Марка Вовчка, у яких узуальне питання дівочої долі набуло широкого розголосу. Щоправда, тут про ущипливе ‘покритка’ анічичирк. Надто се слово затерлося на швах століть, стало осоружним. І все-таки авторка не жахається йти проторованим шляхом, на якому повернення до традицій може трактуватись як неспромога проартикулювати новаторство, а нанизування у межах однієї книжки оповідань зі схожими проблемами – як звична однотипність, втім, зовсім не як стремління обсервувати окрему життєву ситуацію
із різноманітних ракурсів. Опріч того, у дебютному прозовому доробку вчуваються інтонації Василя Стефаника – короткі, різкі і влучні штрихи, а ще відверта стилізація, як-от, у творі «Усім новинам новина». Щонайперше, саме найменування відсилає обметаного читача до «Новини» мужицького Бетховена, а перегодом і сильна позиція початку опусу, порівняймо: «Новина облетіла все село: Янка Куциха продала свою доньку» (М. Єщенко) і «У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку» (В.Стефаник). На лихо, новелою Маринин твір не став. Допевне, що бути нею і не мав, а от цікавість усе-таки закралася. Надто уже багатообіцяючий початок.
Оповідання книжки «Поговори зі мною» рясніють парадоксами. Письмо залишає по собі відкриті запитання, а також видається повним авторських лакун. Марина Єщенко принадно бавиться зі своїм читацтвом, бентежачи його. Так у творі із гучною назвою «Імпотенція» мова йде про синдром удаваної вагітності, на який страждає Настя. Навпісля замальовується епізод із пологами. І на стремено – твір завершується розглядом судової справи, у ході якої ледь не всі актанти доводять, що дитини ніколи не було. Приголомшення та й годі. А ось у оповіданні «Токсикоз» письмовця змушує повірити реципієнтів, що, мовляв, її персонаж Петро при надії, приписуючи чоловіку знайому симптоматику. Таким чином стик реального та неможливого витворює виїмкове вражіння. Зрідка, ніби підпільно, наратив нашаровується поліваріативністю, замасковується під забування. Це можна розгледіти у одному з найбільш художніх оповідань книжки, що отримало назву «Осінь з Настиної торби», акурат тоді, коли мова йде про смерть матері: «Потім вона пішла на роботу і її збила на дорозі машина. Або засипало зерном – вона працювала на елеваторі. Або корова до бика заколола рогами – на фермі, де мати працювала, корови мали довгі загострені роги…»
Чи не найбільш метафоричним опусом зібрання є «Єгор та його воша». Саме ця мініатюрна комашина покеровує мисленням та діями чоловіка. Вони ніби становлять нерозривну сув’язь. Чи був той шкідник насправді, а чи то просто вияв внутрішнього конфлікту персонажа – справа інтерпретацій. Безумовно, комізм описаної ситуації симпатичний, прецінь такий задум можна було втілити у дещо поважнішу історію, яка б схиляла до неокраїх роздумів.
Зібрання оповідань Марини Єщенко під одним куполом книжки «Поговори зі мною» – се розмова по периметру побуту, який авторка прочісує із надзвичайною пильністю та вродженим почуттям гумору. Письмовиця смілко нібито повторює сказане, додаючи з лихвою свого, а тому й вирізняється з-поміж сучасників. Вона не женеться за останніми тенденціями, натомість невпинно гне традиційну прозову лінію, не лякається бути ототожненою чи віднесеною часом. У Марини свій час.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/07/01/093749.html
|
