|
Парафраз на відому пісню з репертуару гурту «5’nizza » постійно звучить на рівні підсвідомості після деяких подій.
1. Купила на Книжковому арсеналі 2017 книги Віктора Єрофєєва «Тіло» в україномовному перекладі Сашка Ушкалова. У переліку книг для придбання я собі це не планувала. Але (як колишня вчителька російської мови) підпала під вплив чистої російської мови, якою спілкувався на презентації автор. Усі прихильники цієї мови в Україні нині говорять або з акцентом, або як суржиком. Єрофєєв на зустрічі з читачами артикулював бездоганно, манера висловлювання − владно-чоловіча, за змістом – проукраїнська.
Прочитала книгу українською мовою за два дні. І тут у мене виникло внутрішнє сум’яття, дискомфорт. Чому?
По-перше, якщо вже й читати російських авторів – то в оригіналі, я не потребую перекладу з російської. Але де мені взяти цю книгу мовою автора?..
По-друге, якщо тепер мій доступ до російської книги регулюватимуть видавці/перекладачі відповідно до своїх критеріїв якісної книги (щоб продавалася…), то навряд чи до українського читача дійдуть інтелектуальні смислові тексти з оригінальним стилем про вічні питання. Якщо вже й перекладати – то «Москва − Пєтушкі» Венедикта Єрофеєва (до речі, про однофамільця Віктор Єрофєєв згадує в одному з есе не зовсім коректно – свого роду обмовка, за Фройдом), тексти Людмили Петрушевської, Людмили Уліцької, Саши Соколова та ін.
Віктор Єрофеєв − провокативний епатажний іронічний брутальний і жорсткий автор, та й не без царя в голові. Короткі есе читаються по 2-3 тексти між зупинками метро. Але ця книга не є для мене украй необхідною. За таку суму я би придбала текст Артема Чеха «Точка нуль» (запланований, до слова) тричі.
Отже, я – совок. Саме звучання російської мови провокує до не зовсім контрольованих вчинків. Отаким шанувальникам російської мови видавці/перекладачі ще довго будуть «упаривать» модну, але не першорядну літературу, і говорити на презентації про «удивительный» симбіоз тексту, графіки і перекладу.
Карочє: між Віктором і Венедиктом Єрофеєвими я обираю Венедикта. А щодо текстів «Москва − Пєтушкі» Венедикта Єрофєєва і, наприклад, «П’яна баба собі не хазяйка» Віктора Єрофєєва, поєднаних темою алкоголю та сп’яніння, але зовсім різних за рівнем смислів, скажу так: спершу варто читати «Москву − Пєтушкі». А кому бракує знань про поведінку п’яної жінки чи є потреба якогось реваншу щодо жіноцтва, котре вас десь колись зневажило, − тіштеся текстом Віктора Єрофєєва.
2. Ще років два тому на АЗС по трасі Київ-Харків моя донька підійшла до чоловіків у камуфляжі з проханням сфотографуватися. Тривав перший рік АТО. Захоплення добровольцями цієї війни зашкалювало. Хлопці доброзичливо відгукнулися на не зовсім коректне бажання дівчини, я зафільмувала Наталку біля бійців АТО. Їхня машина рушила. Аж раптом високий ставний хлопчина зупинив автівку, вийшов з неї і подарував Наталці прапорець.
- Це з АТО. На згадку.
- А ви самі звідки? − збентежено спитала я.
- З Холодного Яру.
Сів у «джип» і поїхав.
- Мамо, а що таке Холодний Яр? – розвернулася Наталка до мене…
Отут совок був помножений на два: мама в школі вчила радянську історію України, а за часів незалежності історію України інтерпретували переважно публічні політики. І хоч донька вчилася в незалежній школі, однак системних знань про український визвольний рух теж не здобула.
Очевидно, що лакуни про Українську революцію, про Холодноярську республіку, лідерів/історію ОУН тощо треба заповнювати якісною фаховою виваженою літературою. Тенденційність і зайвий пафос тут не потрібні. Має бути правдивий історичний фактаж та аналітика. Бо для совка то всьо «бандерівці»…
На тому ж Книжковому арсеналі 2017 було представлено декілька книг до цієї теми. Але тут навпаки: мені, як не історику за фахом, бракувало надійної рекомендації, і я побоялася придбати хоч щось. Пам´ятаю презентацію автентичного видання/перевидання книги Ю. Горліса-Горського «Холодний Яр» в Будинку письменників. І досі не знаю: який же варіант з усіх перевидань варто читати, 1933 чи 2014 року, за редакцією Романа Коваля чи Лариси Городянин-Лісовської Янг, доньки Ю. Г.-Горського?..
3.За радянських часів не давали змоги масово добре вивчати англійську мову. У неелітних регіонах, у сільських школах ставили в навчальні плани німецьку. А англійську викладали так, що рівень її опанування не давав змоги читати, адекватно осягати й відчувати художні чи наукові тексти. Тому англомовний світ – а в мистецтві слова світового рівня домінує англійська мова − для совка залишається закритим, іншим, чужим. (Я з великою обережністю ставлюся до сучасних перекладних видань в Україні, бо вже не раз стикалася з перекладом англійського/ французького/ італійського авторів з… російської. Ну, звідки за старосвітських методик викладання іноземних мов так багато фахових перекладачів?..).
Коли Оксана Забужко чи Віктор Морозов легко переходять з української на англійську і навпаки, − ти розумієш: ось такими мають бути українці.
А совок мусить читати переклади. Про перспективи такого читання − дивись у пункті 1…
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2017/06/14/101956.html
|
