"В майбутнє ведуть не лише герої та жертви, а історія України ХХ століття зводиться не лише до історії ОУН-УПА, як усіх нас нині хочуть переконати", - Андрій Бондар, спеціально для DW.
Всупереч уявленням багатьох людей, "політика пам´яті" або "історична політика" - наймолодша зі сфер державного та ідеологічного будівництва. Народилася вона на уламках розділеної десятиліттями Німеччини 1989 року, якраз перед руйнуванням Берлінського муру та об´єднанням ФРН із НДР. Від самого початку синтетичне утворення, що формується на зламі історичної науки та ідеології, концептуалізувалось як окрема, важлива і вкрай необхідна для життя молодих країн Східної та Центральної Європи стратегія роботи з минулим.
"Політика пам´яті", з одного боку, була покликана явити альтернативу тоталітарному підходу до історії, що часто-густо обертався у полі чистої міфології, підшитої єдино правильною історично-матеріалістичною візією минулого. З другого боку - створити певний врівноважений образ історії, яку варто брати з собою в майбутнє, тобто, по суті - хоч це завжди лише передбачалося і ніколи не говорилося прямолінійно - відповісти на питання "хто ми такі і якими хочемо бути завтра?" І, по-третє, стати інструментом впливу в руках політичного класу, за допомогою якого суспільство отримає всі потрібні сигнали вже в контексті актуальних політичних цілей.
В Україні до революції 2013 року "політика пам´яті" формувалася хаотично й узалежнювалася від того, яка політична сила була при владі. Схематично висловлюючись, вона пройшла кілька шляхів. Почалася вона з появою українських грошей, на яких було зображено "князів, гетьманів і поетів", потім з легкої руки президента Кучми втілилася антиколоніальним гаслом "Україна - не Росія" і, врешті-решт, закінчилася ющенківським симбіозом народу-жертви Голодомору 1932-33 років і несміливою спробою конструювання нового пантеону героїв за участі постатей національно-визвольного руху часів Другої світової війни.
"Політика пам´яті" після революції 2013-14 років і під час російсько-української війни на Сході вперше за всю історію незалежності України набула системного й прямолінійного характеру. Інститут національної пам´яті, очолюваний Володимиром В´ятровичем, узяв курс на декомунізацію, підтриману відповідними законами. Відтак недвозначно змістився акцент із віктимізації на ґлорифікацію - з народу-жертви історичних обставин нині ми перетворюємося на незламних борців за волю, що в умовах сьогоднішньої війни з Росією є цілком зрозумілим кроком.
Однак в контексті останніх віртуальних сварок у соцмережі Facebook навколо перейменування київською владою проспекту Ватутіна на проспект Романа Шухевича суспільна думка зайшла у глухий кут. Я б назвав його типовим конфліктом "необхідності" та "корисності". З´ясувалося, що для однієї частини українських громадян існування ще одного символічного оберега від російської агресії на лівому березі Дніпра, який, нагадаю, є продовженням проспекту Степана Бандери (за іронією долі вони розділені Московським мостом), переважує думку другої частини громадян, у яких оцінка фігури Шухевича коливається між повним несприйняттям і неоднозначним ставленням. І справа тут не у протистоянні патріотів із "п´ятою колоною" чи "агентами Москви", а у світоглядовому конфлікті "між своїми" - тими, хто разом виходив на Майдан і боровся з промосковською владою Януковича.
Тож у чому суть цього останнього протистояння "між своїми"? На мою думку, коріння цього непорозуміння слід шукати у різному ставленні до пріоритетів. І тут я хотів би згадати про ще один ідеологічний момент, який сучасна українська "політика пам´яті" останнім часом свідомо ігнорує або несвідомо затирає. Властиво, це елемент нової української ідентичності, вперше виразно проявлений на Майдані 2013-14 років і оформлений досить наївним та романтичним гаслом "Україна - це Європа". Гаслом, що, нагадаю, об´єднало націоналістів і лібералів, свідомих патріотів і космополітів, україномовних і російськомовних, галичан, киян і полтавців. Усіх, кому в певний момент здалося, що саме майбутнє є новою підвалиною української ідентичності.
Вона ще не до кінця окреслена і недостатньо зміцніла - через перехід стану революції у стан війни. Але саме вона спроможна допомогти всім нам відповісти на головне українське питання: "Xто ми є і якими хочемо бути завтра?" І воно аж ніяк не стосується минулого. Точніше, стосується не лише минулого. Це той самий ідеологічний виклик, який здатен примирити всі "чаші Граалю" та "ковчеги Заповіту" минулого і визначити, що відтепер наші пріоритети й акценти - не віктимізація чи ґлорифікація, не бажання конче явити себе як зразковий антиколоніальний проект "Україна - Антиросія", а цілком раціональне бажання вивести сучасного українця у простір нових цінностей.
Хіба люди виходили на Майдан за світле минуле, яким би воно віктимним і героїчним не було? Ні, люди вийшли протестувати проти крадіжки майбутнього своїх дітей і онуків. За "психологічну Європу", за переоблаштування життя у країні, за Україну без корупції, за свободу і демократію. І для мене очевидно, що сьогоднішній конфлікт навколо київського проспекту Шухевича ще один знак того, що "політика пам´яті" - не священна корова і не спосіб реваншу, а інструмент, який за допомогою певних акцентів і пріоритетів мусить допомагати проекту модернізації сучасної України.
Адже можна скільки завгодно ламати списи навколо подій Другої світової війни, доводячи собі і всьому світу, що вона досі залишається головною подією нашого життя. Але не слід забувати, що в майбутнє ведуть не лише герої та жертви, що історія України ХХ століття зводиться не лише до історії ОУН-УПА, як усіх нас нині хочуть переконати.
І я впевнений: поки ми не усвідомимо необхідність змінити акценти й визначити пріоритети "політики пам´яті", наступні покоління українців неминуче ставатимуть на ті самі граблі. І кожне наступне перейменування проспекту Ватутіна викликатиме враження, що знову хтось когось недочув, принизив або зґвалтував.
Чи потрібні Україні постійні гойдалки з вічним страхом проросійського реваншу? Ні, нам потрібна європейська Україна. У нас немає "третього шляху". Ми не можемо собі дозволити жити минулим. Бо ж, як висловився колись Леонід Кучма, "Україна - не Росія".
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2017/06/07/075927.html
|
