Буквоїд

Не буває «втрачених» поколінь…

29.04.17 09:30 / Ігор Ольшевський
Декілька штрихів до портрета Броніслави Волкової.
Тенденція заперечувати, перекреслювати або принаймні применшувати (чи то для власного самовираження, чи на догоду кон’юнктурі) значення того, що відбувалося “до нас”, стало нині, на жаль, своєрідним “правилом хорошого тону”. Девіз російських футуристів (“сбросим Пушкина с корабля современности!”) – і досі “живее всех живых”, змінюються хіба що об’єкти “сбрасывания” (і то не всюди: спроби переосмислити постать автора “Полтави” вряди-годи дають про себе знати й тепер, уже з урахуванням нинішніх політичних – і геополітичних, – реалій в Україні). Сьогодні, коли з найвищих трибун кинуто гасло декомунізації, багато хто схильний іронічно оцінювати періодику УРСР – мовляв, “лизали” і т. д. При цьому забуваємо, наприклад, що стражденний роман Олеся Гончара “Собор” був уперше опублікований не десь у діаспорі, а у нашій-таки “Вітчизні” (в 1-му числі за далеко не “відлиговий” 1968 рік), “Прапор” (нинішній “Березіль”) і квартальник (згодом піврічник) “Поезія” в тому ж таки 1968-му не без успіху спробували покласти край мовчанню про доробок Володимира Свідзінського, а “Всесвіт”, очолюваний на той час, здавалося б, одіозним Олексієм Полторацьким, саме за його керівництва почав (хоч і фраґментарно) знайомити українського читача з творчістю Гійома Аполлінера, Джеймса Джойса, Франца Кафки, Альбера Камю, Макса Фріша, Наталі Саррот, Вільяма Голдінга, інших знакових постатей світової літератури (потім цю тенденцію продовжив і розвинув Дмитро Павличко). Зізнаюся, що більшість імен зарубіжних письменників, котрі нині на слуху в багатьох) я ще підлітком відкрив якраз завдяки “Всесвіту” та “Иностранной литературе” (плюс книжкові серії “Перлини світової лірики” і “Вершини світового письменства”, численні бібліотеки літератури т. зв. країн соцтабору тощо). Якщо говорити про чеських авторів (зокрема поетів), то в пам’яті одразу зринають імена Петра Безруча, Константина Бібла, Франтішка Грубіна, Вітезслава Незвала (до речі, одного з найімовірніших прототипів Ярослава Нерада у новелі Карела Чапека “Що бачив поет”), Станіслава Костки Неймана, Івана Скали, трьох Їржі – Волькера, Тауфера і Шотоли, й це далеко не повний перелік. Та були автори, твори яких або раптово зникали зі сторінок легальної періодики й не з’являлися аж до розпаду СРСР (або ж не мали перспективи потрапити на ці сторінки зовсім): зазвичай це митці, котрі зазнали репресій за опозиційні настрої щодо панівної влади у країнах Центральної та Східної Європи, чи були змушені емігрувати… Тож цілком зрозуміло, що якихось яскравих згадок про Броніславу Волкову – людину подібної долі (а саме про неї йтиметься далі), – я в 70-ті–80-ті не зустрічав ні у “Всесвіті”, ні в “Иностранке” (принаймні в тих числах, які потрапляли мені до рук), ні в енциклопедіях… Про публікації – годі й говорити. Зараз перечитую “Неприналежність” – збірку віршів Б. Волкової, видану 2014 року Поліграфічно-видавничим домом “Твердиня” в Луцьку (й чудово перекладену Віктором Мельником)… Звісно, можуть запитати: а де ж був автор цих рядків раніше? Річ у тім, що є книги, оцінку яким не варто давати зопалу (як у народі кажуть, “що слина на язик принесе”), а навпаки, треба дати думкам відстоятися, можливо, навіть відклавши твір на якийсь час і повернувшись до нього згодом. Така нагода випала лише тепер… Доля не була ласкавою ні до пані Броніслави, ні до її батьків, котрі в роки нацистської окупації Чехії змушені були тікати з рідної землі. Матері вдалося дістатися до Великої Британії, батько опинився у Франції, згодом воював у складі західної антигітлерівської коаліції. Повернувшись на батьківщину після Другої світової війни, осіли в Дечині на півночі країни (празьку оселю було втрачено, а майно – вкрадено). Там, у Дечині, й пролунав перший немовлячий крик майбутньої поетеси. Доволі поширеною є думка, що в дитині талановитих батьків мають озватися їхні гени. Мати Броніслави була знаним музикантом, професором консерваторії – тож зрозуміло, що дівчинка добре опанувала гру на фортепіано та віолончелі, й після закінчення школи навіть стала перед непростим вибором: музика чи лінгвістика (адже мала виняткову здібність до мов). В результаті філологія перемогла не лише музику: мріючи про майбутню серйозну наукову роботу, Броніслава навіть облишила вірші, які писала змалку. Шістдесяті роки (принаймні перша їх половина) в “соцкраїнах” (як і в СРСР) були овіяні надіями на демократизацію суспільного життя. Не становила винятку й тодішня Чехословаччина: як пригадувала сама поетеса у розмові зі згаданим уже Віктором Мельником (цей діалог опублікувала чотири роки тому “Українська літературна газета” (2013. – Ч. 26. – 27 груд.), саме тоді у Карловому університеті відновилися традиції славетної Празької лінгвістичної школи, і юнка мала щасливу нагоду навчатися у таких метрів чеського і світового мовознавства, як Богуслав Гавранек, Владімір Скалічка та ін. Перед дівчиною відкривалися неабиякі перспективи… Та після 1968-го, коли чехи й словаки “замість свободи отримали Свóбоду” (ходив наприкінці 60-х по “кухнях” такий “чорний гумор”, а ще іронізували, що президент-ґенерал хоче знищити в ЧССР всі жолуді, аби з них не виросли нові Дубчеки), все пішло у зовсім іншому напрямку. Нібито випадкова згуба диплома, проблеми з захистом дисертації, працевлаштуванням (умовою тодішні можновладці поставили молодій філологині… вступ до КПЧ, що не відповідало її переконанням), ще ціла низка проблем – і, зрештою, подружжя (пані Броніслава вже була заміжня) вирішило еміґрувати на Захід… Якщо перша хвиля прибульців із Чехословаччини мала певні привілеї, то для тих, хто наважився виїхати за кордон у першій половині 70-х не залишалося жодних ілюзій: їм одразу (майже за Ільфом і Петровим) давали зрозуміти, що “порятунок потопальників – справа рук самих потопальників”, і ніхто їм допомагати не збирається. Були й поради повернутися, що на батьківщині означало арешт. Всюди пані Броніслава та її чоловік наштовхувались на відмови у прийомі на роботу за фахом (хіба що іноді вдавалося влаштуватися на короткий термін). Потім була Америка… Аризона… Гарвард… Вірджинія… І нарешті, Блумінгтон (у штаті Індіана), де поетеса-професор викладає вже більш як три десятки літ. Згадується хрестоматійний двовірш Ліни Костенко:   Що доля нелегка, в тім користь і своя є – Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.   З Броніславою Волковою ситуація була не те, щоб зовсім аналогічна, але, облишивши поезію в надії зробити наукову кар’єру, вона знову повернулася до лірики у 1974-му – саме в рік своєї еміграції, коли невизначеність і нестабільність становища тяжіла над подружжям особливо явно. Вірші давали бодай моральну підтримку й силу не зламатися перед навалою випробувань:   Балансую на тоненькому канаті прокази моєї неприналежності, натягнутому від берега дихання до берега без дихання. Прірва збиває мій крок, коли нога ногу мина. І звуки інших уст спотикаються об мої. Нема таємниці, бо нема очевидності. Засіяні ниви іншим належать. І я виходжу рівниною на дорогу. Несплачений борг не віднесуть ані листоноша, ні вітер.   Щойно процитований вірш “Балансую…” увійшов до першої збірки поезій пані Броніслави “Шифровки у вушка піни”, що побачила світ 1984 року в Мюнхені й мала гарний резонанс серед чеської діаспори та шанувальників поезії на Заході. На батьківщині ж поетеси її неприналежність, закритість до кон’юнктури й угодництва  (згодом пані Броніслава скаже: “Життя починається там, де замикаєшся сам”) вважали справді чимось на кшталт прокази, й, зрозуміло, замовчували як явище еміграційної (а отже, ворожої соціалізмові) літератури... Успіх книжки дав пані Броніславі ще більшу впевненість у правильності обраного шляху і відчуття відповідальності перед читацькою аудиторією – як у середовищі емігрантів, так і до вітчизняних шанувальників поезії, до яких вона прагнула догукатися серцем, попри всі рогатки й бар’єри. Тож за першою ластівкою не забарилася й нова книга – “Дім у вогні” (1985), де авторці пощастило ще яскравіше розкрити грані свого самобутнього таланту і вельми оригінального образного мислення:   Я скринька поштова для зелених дерев Я річковий водозлив, який відносить те, що вертається Я марнота розгублених кроків Я розсічений пасок, який загоївсь   Я подія в безмежності моря, схоплена перешийками Я пупкова ямка, яка просто заговорила Я блакитне око, яке з ніжністю долю свою проминуло Я тисяча інших очей, хвилина яких збулася   Я сліпий ранок з тростиною Я трава пожовтіла із віддалі вчорашнього дня Я листок у короні найбижчого дерева засліпений сонцем   Або: Потяги не з’явились до призначених місць. Очі роздощилися в сірчаний порох. Тісні пальтечка свої запинаю до вузликів і знову, і знову трушуся краєм. Скроні мої вдихає дощ, і я відповідаю повівом вітру. Кахляні слова лице моє перекреслили.   Свого часу завдяки Борисові Пастернаку стали відомі крилаті рядки визначного грузинського поета Тіціана Табідзе:   Не я пишу стихи. Они, как повесть, пишут Меня, и жизни ход сопровождает их. Что стих? Обвал снегов. Дохнёт – и с места сдышит, И заживо схоронит. Вот что стих.   Читаючи вірші Броніслави Волкової, не можеш позбутися думки про подібний кругообіг творчості, який можна поділити на етапи – спочатку митець творить образи, потім його “Еґо” ніби розчиняється в них, поет сам наче зникає з поля зору читача, даючи змогу вникнути в суть тропів як таких, створивши з них згодом цілісну картину, в якій серед розмаїття штрихів та асоціацій у якусь мить знову постає-народжується-відроджується  а в т о р, щоб знову з-під його пера виходили нові рядки, нові вірші, нові тропи. Поет творить образи, образи творять поета – так було, так є і так буде. В цьому суть таїнства Творення, й Броніслава Волкова, мабуть, не була б собою, якби цього не розуміла. Комусь ця навала тропів може знатися надмірною, але згадаймо сни, які ми бачимо впродовж усього життя (а особливо в дитинстві) – якими насиченими вони часом бувають, і яку багату символіку таять у собі. Власне, до снів апелюю не випадково, позаяк є стійка тенденція розглядати поетичний доробок пані Броніслави саме в сюрреалістично-герметичному ключі. Якщо не повторювати папужно-бездумно поняття “сюрреалізм”, а вдуматися в його суть, воно далеко не означає панування над Свідомим лише Підсвідомого (панування чогось над чимось є згубним для будь якої творчості – зокрема й мистецької). Справжнє творення можливе лише за умови  в з а є м о п р о н и к н о с т і  та  в з а є м о д і ї  усіх трьох ланок (однієї реальної і двох сюрреальних) – Свідомого (сприйняття життєвих реалій, які нерідко навіть у страшному сні не побачиш), Підсвідомого (царина мрій, уяви, сновидінь, які можуть матеріалізуватися і, буває, таки матеріалізуються наяву) й (найголовніше!) Н а д с в і д о м о г о (адже “сюр-” – це все-таки “над-”, а не “під-”). Ідеться наразі про Божественне Начало, Провидіння, здатне проникати в обидві попередні царини, даючи людині підказку щодо подальших дій і вчинків або через якийсь реальний життєвий епізод, або ж через символіку снів. Це, значною мірою узгоджується з концепцією “трьох світів”, що її розробляв свого часу великий український Мислитель Григорій Сковорода – світ Божественний (Макрокосм як аналог Надсвідомості), світ людський (мікрокосм) і світ символічний (для Сковороди пов’язаний із символікою Біблії, а в ширшому розумінні може торкатися й віщих снів, і творчих осяянь). Взаємодію-синергію цих світів бачимо ледь не в кожному вірші Броніслави Волкової:   Господи, моя молитва скалічена скапує з губ, мов дьоготь пропитого дня. Як око виявить колись тишу, мабуть – тоді вже, мовляв, не заважатиме, що слова, скупані в ніжності, перестали дихати й пливуть тепер, мов човен, котрий заблудивсь на поверхні океану, і сплесків його вже не чути. Мабуть – колись, мовляв, життя раптом явиться, як визволений тюльпан.   Це – зі збірки “Повітря без каблуків” (1987). А це – з “Деякої відсутності” (1990):   Зірки – жіночого роду, і лампи на стелі озирають мудрими пригашеними очима повітря, схвильоване теплом свічок. Якась відсутність колишеться в знаючому шепоті долонь, і шлягер висміює спогади, злиті в часі, що перестав бути лінійним, та все одно невідомо, чи має він серцевину, чи росте із неї як мушля, до поверхів Усесвіту в обох напрямках.   Апеляція до Надсвідомого раз у раз озивається у поезіях Б. Волкової, причому з часом – усе частіше, як-от у “Глухонімій долоні” (1993):   У двері, у браму твоєї милості дай, Боже, ввійти безборонним. В стегно твоє заховати тінь, у вухо – закон землі.   Мій любий, далекий, мій екзотичний птаху, моя розгубленість у мені… Вона довга, посиніла, та все ж розцвіта на ранок, щойно дихнеш на неї… Хочу тобі я дати латаття за цю зрілість, уклякнути на колінах під вікнами твоїх губ, кликати тебе, кликати не вагаючись, коли душа моя сходить зі скрадливої пітьми…   З огляду на мовлене вище – й “Тантрична візія” у збірці “І пити будем з колодязів солодководих…” (2010) і варіації на теми славнозвісного перського Поета-суфія Джалаледдіна Румі (там само) видаються аж ніяк не випадковими.  Тропіка Броніслави Волкової просто-таки вражає: власне дихання (“вдих-видих”) вона “гортає”, мов книжку, колишучи при цьому… світло (“На схованій гладіні…”), “сніжинками засватаний час біжить, обійнявшись з водою” (“Час йде так помалу…”), день для поетеси – “передвечір’я радості”, суп у неї – “з присмаком людських слів”, спів – не гучний, не тихий, а “вологий”, душа “цокає”, коли падає сніг, і не гітари співають мостам, а навпаки. Таких прикладів безліч – уся “Неприналежність” настояна на цих і подібних образах. Самим лише ratio чимало з них осягнути непросто, вони створені для “розшифрування” серцем, щоб у якийсь момент осяяння – чи “посвячення” у таїну авторського мислення, – відкрився бодай один зі смислів (наявність багатьох смислів, найглибші з яких надійно сховані від “непосвяченого” читача – одна з ознак літературного герметизму). Так звиклих до туману мешканців британської столиці, які були впевнені лише в сірому кольорі цього природного явища, видатний французький художник-імпресіоніст Клод Моне зумів переконати у зворотному – колір лондонського туману має… рожевий відтінок через цегляний пил зі старих будівель. Напрошується запитання – а звідки, з якого джерела черпає пані Броніслава ці тропи й сюжети для віршів? А звідки взагалі надходить імпульс до творчості? Й тут спадають на думку крилаті слова незабутнього Григора Тютюнника (до речі, не “сюр-”, а блискучого реаліста – іншим його не уявляю): “Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові”. А ще у хвилину відвертості, коли в нього надто набридливо допитувалися про секрети творчості, Григір Михайлович відказав, як зав’язав: “Є секрет! Біль! Повна душа болю!” Справжній письменник завжди черпає й сюжети, і образи з двох джерел – любові та болю. Не є винятком і Броніслава Волкова – щоб пересвідчитись у цьому, досить прочитати такі її твори, як “У потягах терпли ноги…”  з “Повітря без каблуків”, “Був час…” із “Деякої відсутності”, “Дикий подих відмови” й “Тринадцятирічній російській дівчинці з глибинки” (“Метаморфози”, 2000) “Напевно, так вже давно…” (“Із тьми народжена”, 2004) та багато інших. Особливим є ставлення поетеси до краю, що був її колискою: можна написати безліч поетичних дифірамбів Празі, а можна в сплеску передностальгії згадати останнє видиво в рідному місті – астрономічний годинник на Староміській ратуші (зі славетними фігурками апостолів), де щойно пробило шість, і почався новий відлік часу, для ліричної героїні – уже чужинний:   Дванадцять апостолів зникли за дверима інею, все продали, щов них цінне є, свій пульс – свій дух. Досить лиш озирнутись – їх ще вловлює слух.   Стихія Броніслави Волкової – вільний вірш. Саме в ньому вона почувається розкуто, усвідомлюючи той широкий простір, що відкривається для поетичних імпровізацій, де один яскравий рядок покликає до життя інший – не схожий на попередній, але не менш яскравий, а той зі свого боку – ще інший, і от уже маємо цілу низку оригінальних рядків і образів (у цьому плані верлібр є чи не найближчим до джазу). Експериментує поетеса і з пунктуацією, але якщо багато авторів сюрреалістичного напряму повністю відмовляються від розділових знаків (є такі поезії й у “Неприналежності” – зокрема “Ти схиляєшся над опалою ружею…”, “Парк-авеню в Нью-Йорку”, “Повітря мого дитинства”, “Спогад” тощо), то для пані Броніслави це – не самоціль: вона зберігає пунктуацію там, де вважає за доцільне це зробити (а це більшість творів). Цікавим є й прийом, коли у вірші старанно розставлено коми за повної відсутності… крапок (як-от у цитованій уже поезії “Я скринька поштова…”). Тут теж є свій прихований сенс – якщо кома уособлює продовження, а крапка –закінчення, то авторська пунктуація в цьому разі є нічим іншим, як спробою ще раз нагадати про безперервність життєвого кругообігу (все триває, і ніщо не має кінця). Кажуть, якщо людина талановита, вона талановита в усьому. Це твердження справедливе лише щодо тих людей, яких Всевишній наділив кількома обдаруваннями. Й це повною мірою стосується Броніслави Волкової. Перед читачами “Неприналежності” вона постає не лише як поетеса, а й як надзвичайно цікава художниця-колажистка (роботами пані Броніслави проілюстровано всю збірку). Хтось може побачити в цих колажах певний перегук із полотнами Сальвадора Далі чи Пабло Пікассо, але це лише перше враження й, далебі, не найправильніше. Образотворчі роботи Б. Волкової безпосередньо пов’язані з віршами поетеси – тож і розглядати їх потрібно лише в єдності: вони доповнюють одне одного. Не варто забувати й про ще один талант – непересічного вченого-філолога. У згаданому інтерв’ю “Українській літературній газеті” пані Броніслава скрушно назвала покоління чеських письменників-емігрантів, до якого вона належить, “втраченим” поколінням. Пробачимо їй цей щирий песимізм – поетеса має на нього право. І водночас не погодимося – адже, якщо є хоч одна людина, у серці якої слово поета знаходить відгук, для неї цей автор уже не втрачений. Як на мій погляд, втрачених поколінь не буває – бувають не одразу відкриті. Тим паче, що наприкінці інтерв’ю Броніслава Волкова сама констатує, що представники її ґенерації, хоч і повільно, але все-таки входять у чеську літературу й культура народу, що дав світові стількох знакових митців, знову набуває цілісності.  
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/events/culture/2017/04/29/093051.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.