Міла Іванцова. Моя бабуся спала з Саган. – К.: КМ-БУКС, 2017. – 208 с.
А ви знаєте, з ким спали ваші бабусі? Героїня роману Міли Іванцової вважала, що знає, як і те, що їй відомі всі таємниці її родини. Зв’язок поколіннь – він невідворотний, хочемо ми того чи ні, і будьте готові, що привиди з минулого прийдуть до вас, щоб розповісти те, що не встигли за життя.
За що я люблю твори Міли Іванцової – то це за її героїнь-інтелектуалок, які час від часу жонглюють французькими словами, трохи відчужених від життя, дещо усамітнених і самодостатніх у цій самотності. Це не істерички, ображені на весь світ. Це жінки, в яких одного дня чомусь усе пішло не так, як мало піти. Тоді вони змінюють помешкання, ховаються від усього світу і починають перекладати з французької один із романів Франсуази Саган, а ще писати листи. Кому? Та яка різниця. Аби писати, бо коли хочеться писати, то ще не все втрачено.
Головна героїня перекладачка Поліна, переживши два невдалі романи, намагається втекти в життя іншої жінки – французької письменниці Франсуази Саган. І замість роботи над книгою «Прощай, смутку» поринає в численні біографії та інтерв’ю авторки. Героїня поволі приходить до розуміння, що речі можуть бути іншими, аніж вони видаються на перший погляд. Зрештою, як і люди, які біля тебе. Ті, яким ти вірив, встромляють ножа у спину. Ті, від яких ти намагався утекти лагодять твоє життя, що нагадує старий комп’ютер, переповнений непотрібними файлами – і знищити шкода, і зберігати немає сенсу.
Те, що варто зберігати, - пам’ять про свій рід. У випадку Поліни – історію бабусі-француженки Ніколь, що лишила Францію заради коханого, пережила табори і… А оце «і…» прочитаєте самі.
Поліна ніяк не може вирватися із замкненого кола спогадів про свої дитинство та юність, бо там панувала любов, якої, як їй видається, немає у її дорослому світі. І можливо, справа, не в чоловіках, з якими не вдається вибудувати стосунки, а триманні за те, що було (дитячі французько-солодкі спогади про бабцю Ніколь та юнацькі романично-закохані про подругу Стефу), і не розумінні, що більше саме так не буде, але буде інакше, і це «інакше» теж може бути гарним. Завдяки Богданові (шкода, що авторка так мало нам про нього говорить, бо він вартує окремо роману, а не лише бути лицарем-рятувальником), enfant terrible таки вдається подорослішати. Бо життя минуще та швидкоплинне і треба поспішати, як поспішає Богдан, рятуючи Поліну від її бігання замкненим колом, як поспішає Стефа, пишучи книгу «Моя бабуся спала з Саган».
Маємо цікаве обігрування книги у книзі, втягування справжніх і псевдо-текстів у художню тканину, від чого твір тільки виграє. Самі ж герої іронізують, що з такою назвою книга краще купуватиметься. А авторка книги у книзі говорить: «Знаєш, - сумно сказала Стефка, - не цікаве їм наше життя, наша література, цього для них просто не існує, бо не цікава й сама країна.
Щось чули про наш Чорнобиль та про Шевченка, того, котрий футболіст, а не поет. (…) Ото мене шляки й трафили – вирішила «зайти з тилу», хоч твоя бабуся, звісно, далеко не наш національний герой, але хоч так, через неї, зачепившись за їхню Саган, хай би зазирнули хоч одним оком на нашу територію, нюхнули би наших проблем. (…) Хоча, звісно, все це наївно, але… все так сплетено, заплутано в житті, і всі ми в одному човні». Міла Іванцова вустами своїх героїв озвучує важливу думку: наше минуле – це не дати, не події, а люди, що опиняються один на один із війною, репресіями, системою; люди, імена яких губляться і ніколи не потраплять до підручників історії, тому про них варто писати романи, що робить і сама авторка, і її герої. Зрештою, хороших романів забагато не буває.
Залишається єдине: з’ясувати, хто ж така бабуся Ніколь. Не скажу, аби не зіпсувати читацької насолоди, бо все найцікавіше і найнесподіваніше в романах Міли Іванцової трапляється на останніх сторінках.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/04/18/073728.html
|
