|
Теплий вересень, коли увечір прохолода не дає змерзнути і тіло чує огортаючі короткі і м̓які удари вітру. Усі збиралися біля дев̓ятки – кутового будинку з прольотами в житловому череві. Тоді мурашливо оживали всі входи до під̓їздів.
Пацани курили, прикурювали і мусолили вже кількаденну новину – з того світу лікарі ледь витягли Моріка. Веселий парняга з великими, завжди здивованими очима зайшов у чужий квартал… Його підібрали ледь дихаючого − дві дирки в животі, пробитий шлунок, без пам̓яті. Моріка любили всі, любили за веселу вдачу, дотепність у розмові, вміння щось таке говорити незнайомим дівчатам, що вони просто розверталися і йшли за ним. Я тепер думаю, що їм здавалося, наче він так здивовано дивиться на їхню вроду і, втішаючись його улесливістю, вони забували про інше, про все інше. А він просто дивувався всьому світу, змушував його сміятися довкола себе і світ сміявся, радів, аж допоки не втомився і не продірявив Моріку живіт. І всі відчули в цьому страшенну, неосмислену тоді, якусь стихійну неправду цього життя, яке брало від Моріка сміх, веселий блиск, а віддало йому болем і спертим запахом реанімації.
Біля під̓їздів витав бадьорий лоскіт передчуття, який озивався легкими судомними лініями десь унизу живота. Йшли гасити чужий район. Групами, колами, пили чорнило, тягли рідину, вона падала у шлунок. А ми піднімалися над землею своїми бажаннями, страхами і винною парою. Там же малювалася серцевина зборища зі спокійними голосами, ривками сміху і короткими пропозиціями, що зробити з квартальцями. Останні були з центру, завжди чепурні, акуратно вдягнені, і ми відчували якусь неусвідомлену дистанцію до них. Пообіч найслабші кричали голосніше усіх. Стояв тугий, густий гул і ми бачили, як раз-по-раз у вікнах виглядали здивовані голови жінок та чоловіків. У повітрі стояла тривога, змішана з радістю нової історії. Домовилися на кварталі, на їхніх каменях, біля школи, де самотній ліхтар з капелюхом, схожим на розплескану банку консерви, освічував камінь шкільного подвір̓я. Без палок та кастетів. До школи йшли різними дорогами, стихійно розбиті на групи і кожен жмакав у собі свою тривогу так глибоко, щоби вона жодним рухом лиця не вилізла назверх. Ті з нас, хто вже був в подібному, знали, що фінали бувають дуже різні. Включно з тобою. Чим ближче ми підходили до каменя, тим швидше йшли, уривчастіше говорили, дихали хлопком. Це було 110 проти 90. Наша сторона скинула сорочки, щоб у темній каші кулаків та ніг не помилитися. Одяг скидали на вкопані по периметру машинові покришки. І без команди, без помаху чиєїсь руки, знака, з якимось криком, який звуком більше бив усередину, аніж назовні, криком, що жене тебе уперед, ми врубувалися у середній фланг квартальців. А потім це все дико змішалося і ти бачив лиш краєм ока, як хтось відганяє менших, що забуцували тих, що потрапили нам в запліччя. Ми віджимали їх далі, за огин школи, за яким побачили притулене до стіни ломаччя. Та вони не встигли його ухопити. Вони побігли. І цей момент переключення, коли супротивник може стояти, може опиратися, але внутрішньо впав, я відчув тоді на рівні усвідомлення дуже глибоко. У кожному зіткненні є цей момент, він працює без винятків, коли ти чуєш, як в тілі строгий сильний дух перетворюється на валяний матрац, коли рельєф м̓язу нічого не значить… А ми, високо скинувши руки, несамовито кричали, викидаючи криком решти спертої в нас тривоги і чули, майже фізично, як її місце заповнює гонор. Це було воно! І коли ми оглядали один одного, спльовували кров, хтось голосно крикнув: ‟фараони!”. Як же розкидисто біглося того темного переднічного вечора. Повітря теплими клубками м̓яко било тебе в плечі, в груди. Ти наче летів з цим повітрям над землею. І теплий вечір, і повітря були з тобою разом. А ще – холодна вода сильним напором з вуличної колонки, і ти тільки там зрозумів, що ти без сорочки. І темними алеями, короткими перебіжками добігаєш додому, знаючи, що зараз на дорозі маленькі, гуркотливі бобики ловитимуть усіх, хто голий по пояс і запихатимуть у своє тісне, ґратоване черево, і везтимуть, де крики і обпльовані стіні, обмазана кров̓ю решітка дверей. І тупа, і бундючна, хорохористість сержанта, із яким у тебе зовсім різні світи. Та цього разу вечір і вітер з тобою. І ти швидко вставляєш ключ, коротко повертаєш його і з прижимом відкриваєш двері – тільки би не розбудити. Чуєш шурхотливі босі кроки по лінолеуму, спалах світла, край нічної сорочки з-під халату. Мружишся набряклим оком і чуєш: ‟О, Боже, а де сорочка?”. І тут ти вмить розумієш, що краще було би покататися в бобику і потягати нерви сержанту. І ти, щойно переможець, підібгавшись увесь, скрутившись в один нерв, випускаєш на волю фантазію, як тоді, малим, у літньому таборі, коли спекотного липневого дня ви з другом вирішили, що вихователька не може бути для вас авторитетом. Тим паче, що вона була вже старша і не така красива, як виховательки з сусідніх загонів. Як пояснив мені мій дружбан: ‟у неї замалі груди, щоб нами командувати”. Лиш тепер я розумію смисл сказаного тоді. Але там, у тому часі, важливо було не покоритися правилам. Нас водили купатися на Сіверський Донець цілим загоном у спеціальні загороджені в ріці решіткою місця разом з дівчатами, де води було по шию. Я і тепер не знаю, що мене бунтувало більше – чи те, що знущалися з мого вміння плавати, замикаючи у окрайчику річкового простору, чи те, що ми мали борсатися там разом з дівчатами, чи те, що треба було йти туди загоном. Не знаю, та щось точно не давало мені, як і моєму другові спокою. Отож по обіді ми по-тихому махнули через паркан і побігли на ріку. Місцями Сіверський Донець має дуже круті завороти і шалену течію, на яку просто дивитися вже приємно. Я мав на собі трикотажні спортивні штани, куплені в один день з путівкою до табору. Ми стрибали з розгону з високої кручі у воду і заглядали, чи не йдуть десь місцеві хлопці, стосунки з якими у нас завжди були гострі. Та коли ми настрибалися, прийшов час вертати, я побачив, що мої майже нові штани вхопив якийсь бездомний пес і жує своїми жовтими зубами через кишеню цукерки, які я поклав у штани після обіду. Цими цукерками ми мали ‟закусити” сигарету, яку правдами-неправдами роздобули. Я до пса, а він гарчить і відбігає. Не тікає зовсім, а бігає від мене і волочить по піску мої штани. Штани обжовані, виваляні в піску. Тут мій дружбан, який авторитетно спростував авторитет нашої виховательки, скрикнув: ‟знизу йдуть місцеві, семеро, з ними Зуб, тому нам скоріше треба до виховательки, щоб встигнути на полудник – компот з печивом”. Їй-Богу, я не розумів де логіка. Ситуація ставала все більш дуалістичною – залишитися цілим, але без штанів, і навпаки. А оскільки громителю авторитетів ситуація розкривалася в іншому ракурсі, то він відповідний вибір і зробив, залишаючи мене з солодкоїжкою-песиком та ватагою Зуба.
На полудник я, звісно, не встиг, але прийшов у своїх штанах. Що відбулося тоді, на березі швидкої ріки, я оповім іншого разу. З табору мене як порушника режиму вигнали. Та я пригадую яку чудову історію, з деталями, я вигадував Мамі, коли розповідав де я був і чому мої штани в такому стані. Мені здавалося тоді, що мені майже повірили.
Та повертаючись у теплу вересневу майже ніч, я придумував якусь дивну і прекрасну історію про врятованого пса, що впав у теплотрасу, а я за ним поліз, вдарився оком, роздер сорочку і т.ін., судомно ховаючи у кишенях штанів збиті в кров кісточки п̓ястуків. І хто знає, чи зараз я це все не вигадую?
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2017/04/16/215901.html
|
