Галина Кирпа. Тринадцятий місяць у році. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2017.
У своїй першій повісті Галина Кирпа торкається не проговореної ще в нашій дитячій літературі теми зростання в інтелігентській україномовній сім’ї, де мама-тато – письменники, бабуся-дідусь – учителі, а навколо незрозумілий і ментально чужий київський світ. Цей світ дуже відрізняється від тієї внутрішньої гармонії, яку так плекає родина, її ідеали й чіткі моральні настанови там не діють – і як тоді бути? Героїня повісті, 10-річна дівчинка Катруся, у випадку таких непорозумінь просто щиро дивується, залишаючи всі питання на потім, поза межами свого світу, який теж іще треба пізнати. Власне, оцьому пізнанню власної ойкумени, яке дасть опору і внутрішню силу залишатися собою й у вільному плаванні, де всі оті «інші», – й присвячена книжка.
Ця повість потребує вслухання. Вона не прагне подобатися читачеві, пристосовуючись до ритму часу. Поринаєш у неспішний дівчачий світ, із уривками зі щоденників і листів друзів, першими відкриттями, запитаннями, переживаннями за жука чи гусеницю, яких привезла в місто разом із сільським букетом. Катруся має розкіш бути собою – дівчинкою, яка врочисто завмирає, коли їй на сандалі сідає метелик.
Читаючи повість, упізнаєш щиру дитячу інтонацію з віршів та оповідань Галини Кирпи – до речі, в оповіданнях «живе» та сама Катруся Величко, що й у повісті. Авторка ввела героїню в сучасний контекст, але все-таки в книжці відчувається атмосфера дитинства 70-80-х років. Знову ж таки – через інший ритм і відсутність багатьох реалій, на які не могла б не реагувати нинішня київська школярка, навіть якщо вдома той ютуб не дивляться. Але це все дрібниці, адже насправді у повісті йдеться про Країну дитинства, яку впізнає кожен, хто там був, будь-коли.
Недарма ж і Василь Шкляр змінює звичну інтонацію в передмові до книжки: «А яка у цієї дівчинки вдача? – запитаєш ти. Загалом Катруся добра, весела й не задавака. Вона навіть про себе розповідає з гумором і легкою насмішкою. Іноді розповідає таке, про що інший би змовчав. Та разом з тим Катруся дуже вразлива. Вона тяжко переживає кривду, брехню, зраду. Тоді у неї все падає з рук. Спостерігаючи за старшими людьми, дівчинка рано пізнала таємниці, про які не здогадуються дорослі». Мабуть, ідеться про таємниці творчості, смерті, дружби й любові, для якої так мало часу, що потрібен іще один, особливий місяць у році.
Тринадцятий місяць у році – це час, якого насправді нема, отож туди можна потрапити завжди, коли запрагнеться щирості (хочеш бачити людину – пишеш їй як є: жити без тебе не можу). Це час на дружбу, яка та сама любов і ще не соромиться про це говорити. Це той час, якого завжди бракує. Навіть у дитинстві, коли він пливе рікою і тягнеться довго-довго: цілу вічність.
Найбільший спадок письменницької дочки – жива, розвинена, добірна мова. «Тринадцятий місяць у році» варто читати хоча б заради неї. В мене є навіть особиста радість: нарешті легалізоване (у книжці!) те слово, яке я чула все дитинство і якого ніхто тепер не розуміє: ходити «кандибобером». Редактори вирішили пояснити значення в примітці: «химерно, з викрутасами». Яка це розкіш – ходити кандибобером і знати, що ти не один!
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/04/12/075621.html
|
