|
…Хвацьке вміння «все об’єднати» і «всіх примирити», якого нині вчать на саморобних курсах креативного письма – ні що інше, як профанація, що нею годується бульварна література.
Автор «Малої книжки прощань» недаремно дивується, як від самого початку його твориво аж ніяк не складалося в роман, яким він нині, на поталу цій самій «саморобній» школі сучукрліту, змушений назвати свою колекцію «донецьких» сценок. Насправді ж у нього - наче в самому житті – не оповідна єдність, а купа випадкових епізодів, з яких, власне, й складається будь-яка правдива історія. В якій, у свою чергу, не буває ані прологу, ані епілогу, натомість все рухається по наростаючій – в нікуди.
І нехай в кожному з творів Володимира Рафеєнка цей погибельний рух щоразу закамуфльовано під «причинно-наслідкову» еволюцію героїв, але реальність інакша. Це не імітація натуралізму, а справжня, не-креативна втеча в Ніщо. Так, наприклад, їде у нього нібито «на съемки к Феллини» сторож Заболот з «Малої книжки прощань»; филолог Зябко з «Невозвратных глаголов» «быстро оделся и поехал к тёте Нине в кулинарию, а потом и дальше, куда-то дальше, уже и не вспомнишь куда», а в поемі «Флягрум» ціла компанія мужичків взагалі, «выпив, полезли на тополь, чтобы все-таки достать Белку, и больше их в этот вечер никто не видел».
Тож час від часу згадані персонажі в Рафеєнка борються із цим «життям у сні»: тікають з хати, їдуть на фронт, зрештою, просто вішаються. Хоча, здебільшого залишаються жити. Їх здивування з власної долі у цій прозі не позначено навіть якимось знаком запитання наприкінці крику: «Коли все закінчилося, Микола в халаті пішов виносити з квартири сміття. Надворі було вітряно, сутінки тріщали від розрядів близької грози. – Матінко рідна, – подумав він, – роздивляючись яскраві вікна, – коли ж я порозумнішаю». Запити такого кшталту, за якими ховаються одвічні «прокляті питання» російської літератури, надто пронизливі саме на тлі веселого маразму, який трапляється на сторінках розглянутої тут книжки. Її герої, тупцюючи на місці злочину, вчиненого, звичайно ж, не ними, а долею, не здатні по-справжньому чимось допомогти: «Ну, ось і все, – зітхнув Заболот – ось і все». «Це ж треба, – подумали мужики, – це ж треба». «Ой, ля, ля, – подумав хлопець, – ой, ля, ля».
Цілком можливо, що рання проза Володимира Рафеєнка, перевидана сьогодні харківською «Фабулою», будучи сповнена гіркої іронії, насправді оплачена власною біографією героїв-прототипів. Хоч як безвідповідально це звучить, але наявність таких речей видає ритм оповіді – розхристаний і одночасно скупий, він з великого жалю, а не зі злості. Тут майже немає описів, і синтаксична стійкість автора висловлена лаконічними «пішов – вийшов - присів». Такі тексти вживаються за один раз – в метро, на канапі, в клозеті – час від часу перегортаючи сторінки і зважаючи, скільки ще залишилося попереду. Але автор упевнений: «Все рано чи пізно закінчується. Пиво в пляшках, баби в гумках, м´ясо в торбах...». Здається, саме цій невтішній істині здебільшого й присвячена «Мала книжка прощань».
Володимир Рафеєнко. Мала книжка прощань.- Х.: Фабула, 2017. - 224 с.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2017/03/15/231858.html
|
