Про любов і не тільки… / Буквоїд

Олександр Гаврош. «В Парижі гарне літо»// Сім п’єс про любов до Батьківщини [Текст] / Олександр Гаврош. – Ужгород: Видавництво Олександри Гаркуші, 2016. – 248с.

Вистава Закарпатського українського музично-драматичного театру «В Парижі гарне літо…», за однойменною п’єсою Олександра Гавроша, була визнана кращою на Закарпатті у 2016 році й отримала обласну премію імені братів Шерегіїв. Однак, сам драматичний твір ужгородського автора, безперечно, вартує окремого аналізу, адже це перша біографічна пʼєса про видатного українського художника ХХ століття Адальберта Ерделі, опублікована в збірнику Олександра Гавроша «7 пʼєс про любов до Батьківщини (Ужгород: Видавництво Олександри Гаркуші, 2016). Яке завдання ставить перед собою автор, створюючи драму про життя непересічної людини, митця світового рівня? Найперше, мабуть, – відтворити події життя, а також, що не менш важливо, розкрити непростий характер відомої особи. Все разом викликає роздуми та подальше зацікавлення головним героєм. Олександр Гаврош характеризує твір «В Парижі гарне літо», як інтелігентну драму, і це спонукає глядача ретельніше придивитися до того, що відбувається на сцені. Розповідь про «світського лева, який завжди робить те, що хоче», легендарну для європейського мистецтва постать, основоположника закарпатської малярської школи – Адальберта Ерделі – набирає драматизму вже з першої сцени. Ми бачимо маестро зубожілим і немічним в інвалідному візку, із загорнутими в плед ногами. Малювати він більше не може, його картини повертають розчаровані колишні шанувальники. Вірна співмешканка Розі вимушена грати в карти, щоб купити на базарі кілька картоплин і шматок сала. Картини Ерделі – унікальні, але він просить Розі поміняти натюрморт на харчі, оскільки, як він каже, «бідність не знає ганьби». Зубожіння, наче старий пес Джимі, ластиться до ніг господаря. Щоб якось розвіяти смуток, маестро планує писати в записнику свої думки і впевнений, що кожну із записаних думок уважно вивчатимуть дослідники. Щоб дати кращу уяву про митця, драматург використовує метод контрасту – вводить персонаж, свого роду, негативний – так званого Молодика з Організації. За його «компетентністю», ми розуміємо, яку саме організацію він представляє. Гість знає все і, наче залізним гачком, витягує з немічного старого факти з його життя, звинувачує, домальовуючи «злочини» на, здавалось би, невинних подіях. Зокрема, згадується, що на початку двадцятих років ХХ століття Ерделі працював кореспондентом баварської газети і, будучи присутнім на судовому процесі над Гітлером, малював портрети майбутнього фюрера. Молодик називає Ерделі «майстром парадних портретів» [с. 123], який заради ситого богемного життя зображав на своїх полотнах генералів, вельмож, бюргерів. Висуває підозри щодо того, що «за рік життя в Німеччині невідомий маляр з Богом забутої закутини виставився у найпрестижнішому виставковому залі Баварії – у знаменитому «Скляному палаці» [с. 124]. Ні експресіонізм, ні високе мистецтво, яке хотів творити Маестро, під прогнилими солом’яними стріхами, де шматка хліба на всіх не завжди вистачає, не потрібні. Народу потрібно «аби простіше й дешевше» – стверджує опонент. Навіть аргумент, що великий митець «не залишився в Німеччині, Італії чи Франції», а приїхав помирати на батьківщину, не діє проти звинувачення у віддаленості від свого народу. Для людей Організації він лише «буржуа, франт, панський гриб», який «навіть вмираючи з голоду, буде сидіти у костюмі з метеликом і розмірковувати про вічність» [с. 125]. Чи здатне соціалістичне суспільство, яке говорить вустами Молодика, оцінити величину неординарної постаті?! Воно бачить лише дивакуватого франта, який торкається своїм перснем шедеврів світового мистецтва, аби й собі перейняти часточку геніальності, елегантного спокусника «багачок і красунь, які чудово облаштовували його життя» [с. 127]. В чому ще можна звинуватити цього чоловіка? В тому, що жодну жінку він не зробив щасливою! Навіть у Розі, яка довгих сімнадцять років була для Маестро побутовою зручністю, він украв долю. Ні дружина, ні коханка, ні служниця. Жінка, яка присвятила життя егоїстичному генію, ґрунтуючи для нього полотна та роздобуваючи їжу, а він за цей час встиг взяти шлюб з іншою і кинути шлюбну дружину вже за два тижні. Сильвія, Лілет, Розі – це лише три розбиті серця, а скільки їх ще було… Друга дія переносить нас у Мюнхенські спогади Маестро. Дія відбувається в майстерні, де художник малює портрет Лілет – «дівчини з художньою душею» [с.130]. Справляючи враження на свою модель, Адальберт визнає, що «жінка для нього – це ілюзія. Її серце – велика таємниця. Тому жінка (для мене) завжди буде тільки настроєм» [с. 131]. В діалозі, який відбувається між героями, розкривається перемінливий характер Ерделі: за його словами, він відмовився від одруження тільки через зізнання нареченої про мрію, аби він був просто викладачем, а не художником; говорить, що ще не зустрічав такої жінки, яка б відповідала його уявленням. «Ви дуже вивищуєтеся над іншими» [с. 132] – зауважує Лілет і порівнює його в метеликом, який перелітає з квітки на квітку. Здається, що Адальберт закоханий в Лілет, але вже в четвертій сцені глядач спостерігає сумніви і ще більше переконується в ексцентричності характеру митця: «За себе я завжди зможу нести відповідальність, але – дружина, діти, сім’я… Не можна зараз думати про те, щоб на ціле життя зв’язати себе з Лілет. Моє життя, рух, свобода будуть обмежені назавжди… Я й справді не знаю чого хочу!» [с.135]. Дізнавшись, що Лілет втратила батька-годувальника, який «виконував усі її забаганки», наш герой впадає в депресію. Життя на чаї і сухому хлібі змушують його відмовитись він коханої, змиритися з думкою, що, заради забезпеченого життя, вона може вийти заміж за лікаря. Адальберт не хоче, щоб дівчина знала про його жахливе жебрацтво. «Нізвідки жодної допомоги. – каже він в своєму монолозі. – А найгірше – від тих, котрі й сьогодні боргують мені чимало грошей за мої картини, які висять в їхніх розкішних палацах» [с.139]. «Знедолений нікого не цікавить, а знаменитому всі несуть квіти» – його висновок. Як і кожен, в кого талант від Бога, Адальберт - непристосований до життя, він не здатний пливти проти течії, а тому вимушений змиритися з обставинами. Третя дія переносить нас в 1929 рік в центральну Францію, де Ерделі знайомиться із ще однією багатою спадкоємицею – Женев’єв. Французька мова стає шостою, яку він засвоїв, і в котре вправно кокетує та залицяється із вродливою, вишукано одягненою панянкою. Адальберт знову щасливий. Він радіє кольорам, сонячному промінню, квітам, метеликам, пташкам: «Не розумію тих, хто малює печаль. Адже в житті й без того вистачає смутку. Вже той факт, що кожен з нас коли-небудь помре, робить наше існування трагічним. Тому не потрібно творити сум ще й у мистецтві» [с. 144]. Художник на піднесенні – він може намалювати портрет за дві години. Щоб дати уявлення про те, яким насправді був Ерделі, драматург вкладає його характеристику в уста тої ж Женев’єв: «Це жорстоко, аби такий вродливий, елегантний, розумний і талановитий чоловік дістався… якомусь мистецтву». Отже, – вродливий, елегантний, розумний, талановитий. А ще він, за словами Женев’єв, уміє догодити жінкам, та, на її зауваження, грайливо відповідає, що «життя художника немислиме без муз». Він і далі неодружений, і все через те, що «не знайшлася та, чари якої були би сильнішими (для мене) за чари мистецтва» [с. 145]. Проте, з розмови двох художників Остерлінда і Дені, ми дізнаємось, що французька богема, поза очі, вважає Ерделі голодранцем «з країни, про яку ніхто навіть не здогадується», який бігає за багатими нареченими. В сцені біля старого кам’яного костелу глядач розуміє, що Женев’єв стала ще одною багатою спадкоємицею, яку Маестро вдалося закохати в себе. Вона навіть сама пропонує Адальберту освідчитися перед її батьками. Що ж наш герой? Для нього це несподіванка і її багатство стає наче перепоною на шляху до щастя: «Тому що чоловік повинен утримувати дружину, а не навпаки». Через своє маловірство, Ерделі втрачає шанс на заможне життя, шанс стати кращим художником Парижа. «Біда людям з малою вірою» – ще один його крилатий вислів. І знову Ужгород 1950-х років, скромно умебльована кімната маестро. Його останні роки, останні радості. Тепер філософія Маестро полягає у… стражданні, «у стражданні від мистецтва… і від любові» [с. 158]. Він ще говорить про малювання, вважає експресіонізм інтелектуальним мистецтвом, але його звільнили з посади директора художнього училища і він переживає, чи не поженуть його учнів зі студентів за те, що вони вирішили розмалювати зовнішні стіни його будинку. Закінчується драма, здавалось би, позитивним фактом – Маестро пропонує Розі, з якою прожив у громадянському шлюбі сімнадцять років, одружитися. Він мріє про життя, в якому їм не треба буде ходити в гості, аби повечеряти, чи брати в крамаря в борг, а Розі не доведеться більше грати в карти на гроші. Та ці мрії переплетені зі смутком. Їм не суджено здійснитися, адже закоханим залишилось бути разом зовсім мало. Лише чотири дії, але вони розкрили на сцені життя генія українського і світового мистецтва, основоположника закарпатської малярської школи. Розкрили гармонійно, акцентуючи на фактах з життя, цитуючи думки та афоризми митця. Автору вдалося вміло поєднати документальне з філософськими роздумами. І хоч п’єса Олександра Гавроша «В Парижі гарне літо…» вже кілька сезонів не сходить зі сцени Ужгородського українського музично-драматичного театру, сама п’єса цілком може існувати, як самостійний літературний твір.

Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/03/20/071908.html

	Про любов і не тільки… 20.03.17 07:19 / Світлана Бреславська




Copyright © 2008 Буквоїд При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.