Ольга Лілік. Спогад. – Львів: Кальварія, 2010. – 120 с.
Невеличка за обсягом повість (120 с.) із лаконічним зображенням на скромній обкладинці, на четвертій сторінці котрої замість анотації – стислі рядки зауваження читачеві: «Спогад» – книжка про «болюче, відверте і … дуже поетичне» повернення героїні у своє дитинство. Повість зацікавить читача передусім тим, що як у нього, так і в друзів, знайомих, цей незабутній період життя був наповнений не лише цукерково-тістечковими смаколиками та улюбленими ляльками, а, можливо, й пекучою гіркотою перця та плямами невідмивного мастила…
Спочатку – про стиль, тобто про те, як саме написано та яке враження може справити цей твір. Емоційна відрухова рефлексія: Автор «пише, як дише» – вправно синтезує простоту й легкосприйманість із поетичністю переносних значень, наповнених змістовністю й актуальністю проблематики.
Тепер докладніше – про що саме ця книжка. Насамперед про Любов у всій спектровій розмаїтості й повноті смислів цього поняття. А ще – про болісні історії людей, які невідь за які гріхи стають заручниками злої долі… Точніше кажучи – про «глухий кут», в котрий потрапляють герої, а також про внутрішні духовні резерви, що виводять іх із тої безвиході. При тому, мовлення автора-оповідача проміниться – без перебільшення – лексичними, фразеологічними, синтаксичними та стилістичними діамантами. От деякі з них: «Один за одним до мене сповзалися спогади, навколішках, з опущеними додолу сивими головами». «У березовому гаю безсоння, дерева дихають на повні груди за когось Іншого». «Дощ ще Непішов , але його вже Немає. Спогад про нього намочив ноги і залишив вологу у ніздрях». «Хмари падають долу і мокнуть у калюжах». «Тиша лягла пилом у кутках». «Музика заповзає в тіло і починає зосереджено розпилювати мене зсередини». «Ніч покликала мене на ім’я. І я пішла». Так із подібних поетизмів зіткано, фактично, весь текст повісті.
Декілька слів про сюжетно-фабульну лінію оповіді як замкнену в коло криву: одна дитина втрачає батьків, інша – знаходить…
Квінтесенція як провідна ідея, яку відчитує й формує сам читач: не ув’язнюй і не тримай у своїм серці пекучі болі пережитого… Відпусти їх, мов птахів, із клітки – най собі летять… І – врятуй іншу душу від подібних тортур, котрі пережила твоя душа.
Нині, за поширеною думкою дослідників, Україна має своєрідний ренесанс вітчизняної літератури, відтак читачеві пропонується величезний масив різноманітної книжкової продукції, а він, зазвичай, вже диференціює її, прикладаючи індивідуальний смаковий і рецепторний вимірювач: є асонанс (тут – перегук-відлуння авторового серцебиття з читачевим) – моє, нема – чуже. Відверто: для мене як читача, і дух, і літера Ольги Лілік – мої.
Чому раджу прочитати цю повість? Тому що її текст містить потенційну можливість відчути ні з чим не зрівняний спалах, подібний легендарному – «Евріка!» – коли людське і божественне, як два в одному.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/03/16/073754.html
|
