Сергій Ухачевський. Легенди нескореної зими: роман. – Львів: Кальварія, 2016. – 288 с.
На календарі 18 лютого 2017-го, а в руках – щойно прочитаний роман Сергія Ухачевського «Легенди нескореної зими», написаний на основі пережитого на Майдані рівно три роки тому… Це – цілком достатній термін, щоб подивитися на ті події, ніби з «високостей Думних Гір» або з верховіття Дерева Життя… До слова, автор цього допису в жодному разі не претендує на вичерпність аргументів і висновків – авторитетні фахівці-аналітики зроблять це краще… Але є те, що не дозволяє мовчати… Бо в свідомості пульсує й мерехтить літерами багатозначне й часто вживане нині слово-поняття «гібридність»… Сьогодні, в лютому 2017-го, у всій ясності й прозорості постає картина складного, мішаного-перемішаного, щирого й облудного, відкритого й прихованого, правдивого й брехливого тодішнього майданного й кабінетного багатолюддя, котре вразило і сколихнуло світ… Як згодом стало зрозуміло, що лише «сколихнуло», не більш… Хоча обриси глобальної небезпеки вже проглядалися… І не помітити їх було неможливо.
Автор роману зауважує неприхований цинізм і зневагу тодішніх можновладців до повсталого люду… Один з них шепоче: «… Війна… Я говорив з одним … із Держдуми Росії. Скоро буде війна. І всі оці тварі Божі попруться на війну. Так що нам їх нічого боятися…». Тут згадуються рядки з підручників з історії про те, як князь Данило Галицький звернувся до тодішніх керівників європейських держав із закликом створити спільний заслон проти монголо-татарської навали, але його «не почули»…
Так у вирі революційних подій відбувається те, чого ще рік тому не можна було й уявити: влада в агонії. Більшість квапиться покинути столицю. Та є й ті, хто напнув личину патріота й між наметами та вогнищами-димами Майдану снує свою павутину зв’язків, раціонально облаштовується, готуючись до стрибка у високі кабінети пореволюційного «владного Олімпу». І помічників – не бракувало: чи не в кожному майданівському наметі – по сексоту.
Для розуміння явних і прихованих механізмів Майдану і Антимайдану (про що не йшлося ні в мережах, ні на ТБ), мотивів і стимулів (моральних і матеріальних), стратегії й тактики їхніх провідників тощо, варто зосередити увагу на описах вчинків і висловлювань героїв і антигероїв роману.
Однією з ключових постатей останніх є син олігарха-перевертня Єгор, котрий патологічно ненавидить повсталий народ. Тоді як його батько (із синьо-жовтою позначкою на рукаві) вміло втершися в довіру до штабної верхівки Майдану, успішно вивчає «слабкі місця» їхньої стратегії й тактики…
Вирішальні бої трьохрічної давності в центрі столиці довели, що Дух – вищий за матерію. Ідея визволення України від бандитської влади, підкріплена бойовим духом, що прокидається в людях у критично-доленосні моменти історії, вела лави звитяжців у криваве місиво боїв – до Перемоги. Шкода, що широкі маси громадян України та світовий загал не відають уповні, якою саме ціною здобуто цю Перемогу. А ще – гіркота від усвідомлення невиправданих надій і сподівань… Бо маємо якесь постфактумне усвідомлення очевидного – повстанець-революціонер і майданний політик мають різну природу, хоч ніби і йдуть в одному напрямку. Вирушаючи разом, політик підтримує й допомагає доти, доки йому це вигідно, а якоїсь миті – зупиняється, щоб діяти самостійно, йти проторованим кров’ю і жертвами інших, шляхом… Водночас рядові майданівці ще в січні-лютому 2014-го чудово розуміли, що їхні штабісти після перемоги отримають високі посади і привілеї, а вони залишаться ні з чим…
У стрімкому потоці суспільно-політичних катаклізмів серед здобутків і втрат зароджуються й витворюються феномени наших реалій. Творяться як можуть, а не так, як нам би хотілося… Зіткнення, суперечності, контраверсії – все тут є… Давній Чорнобог і донині забезпечує альтернативу спраглим «жити по правді», вирисовуючи випробуваний упродовж тисячоліть засіб – гроші. Великі гроші – як потужний стимул для брудних ігор.
Прочитання «Легенд нескореної зими» Сергія Ухачевського й подібних творів наводить на думку про їхню унікальність і самоцінність для прийдешніх поколінь. Бо якщо зібрати докупи доступні відеоматеріали, статті й репортажі про Майдан, то за ознакою експресивності й переконливості вони програють таки образній виразності описів у текстах цього роману. А головне – автору беззастережно віриш, що саме так все й було.
Нам сьогодні конче необхідні саме такі твори про революційні сплески народного протесту проти антинародних режимів влади, яких народ сам же, у цілком демократичний спосіб і обирає, творить і руйнує, піднімає, кидає й розтрощує… Замкнене коло, по якому кружляють наші невдалі спроби націодержавної самоорганізації? Може, й так. Але це краще, аніж зневіритись, здатися й добровільно повернутися в ярмо «братніх народів»…
Ймовірно,й більш радикальні думки можуть виникати у ході читання цього твору – здебільшого в молодих, гарячих, спраглих швидких змін… Та не все так просто – по понад п’ятсотлітню колоніальну залежність у плині котрої – масові вбивства, розстріли, тортури, голодомори, депортації, перемішування етносів тощо. Автор дає читачеві змогу дійти усвідомлення факту нашої тяжкої ментальної хвороби з діагнозом – постколоніальний синдром. Та перегорнувши останню сторінку, таки не виникає відчуття безнадії, бо яскраві й переконливі приклади самоорганізації простого народу на боротьбу зі злом, відсутність страху, безоглядна жертовність, готовність померти заради ствердження омріяних ідеалів Правди, Добра, Справедливості – тримають нас на хвилі оптимізму.
Така книга має бути не лише в бібліотеках, а і в наших оселях – для сьогоднішнього, завтрашнього й позавтрашнього прочитання.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/02/22/072913.html
|
