|
Після річної перерви ми повертаємося до Шевченківської премії зі спробою бути інакшими. Проба грошей не коштує, - кажуть в народі. Але відповідальність велика. Не знаю, чи всі члени комітету її усвідомлюють. Думаю, що все добре розуміють, і розуміють, щó поставлено на карту – довіра.
Ми мусимо змінити своє уявлення до творів, які відзначаємо преміями, в тому числі й Шевченківською. Суть не в безконечній еволюції, яка відсутня. Суть в індивідуальному вростанні в естетичний простір, яке стає складовою національної культури. Не більше, але й не менше.
Ми повинні прийняти цю аксіому, інакше постійно будемо в ролі дітей, які не задоволені батьківським подарунком, бо уявляли собі його інакшим.
Таке розуміння позбавить письменників зайвого тиску і поставить ту планку, яку не кожен з літераторів годен перейти – планку естетичного. Бо маємо й зараз випадки, коли літератори-ремісники, а вони є і будуть, і проблема не в них, а в розумінні їхнього місця, не можуть зрозуміти, чому їхні твори не можуть претендувати на найвищі літературні відзнаки, адже вони пишуть «не гірше»…
Про цьогорічних домінантів не говоритиму багато. З тих, що вийшли в Третій тур, скажу, що до жодного з них нема претензій. І Малкович, який Іван, і Портяк, котрий Василь, і Яцканин, також Іван, і, нарешті, Содомора, котрий Андрій, кожний по-своєму вартує, аби його літературний досвід був відзначений. Я не казатиму, хто кращий, хто гірший. Вони усі ріжні. І причини, чому вони дійшли до останнього Туру – ріжні. Але, що тішить, більшість причин – естетичного характеру.
Свій читацький голос сьогодні віддаю Андрієві Содоморі. І не тільки тому, що він львів’янин (тут я би мав швидше підтримувати Малковича і Портяка – обидва прикарпатці), а, насамперед, тому, що є перфектним перекладачем з давньоримської літератури із 55 літнім перекладацьким стажем.
Про творчий шлях Содомори вийшла книжка есеїв Богдана Дячишина «Крихти живого часу Андрія Содомори» (К.: Ярославів Вал, 2017. – 104 с.). Ця книжка не так аналітична, як пристрасно-емоційна. Але чесна. Я симпатизую такій читацькій чесності і категоричності. Можливо, тому, що сам до неї схильний. Одну з емоційних оцінок зацитую: «Андрій Содомора упродовж усього життя дозбирає крихти живого часу. Черпає натхнення з усього, що його оточує, окрушини часу втілює в слово. Надихається, зокрема, й атмосферою давнього Львова. Тому навіть сам Львів якоюсь мірою сприймаємо крізь призму поетичного бачення письменника».
Попри сюжетну і стилістичну простоту , книжка Богдана Дячишина є чи не першою ластівкою щирої і чесної читацької підтримки автора, чий досвід вже є канонічним. Ми «забавилися» в літературних «героїв і персонажів» так довго, що втратили відчуття реальности. А воно, це відчуття, до банальности просте: письменник працює зі словом і слово змінює письменника; якщо цього взаємовпливу немає, немає потреби говорити про щось чи когось, як про явище літератури.
Андрій Содомора, попри свій перекладацький талант, є одним із найчутливіших письменників. Він чує Слово. Багато письменників пишуть, але не чують Слова. Я не знаю, чому так відбувається, і не збираюся нікого звинувачувати. Я просто дякую Андрієві Содоморі за неймовірне чуття і моральну відповідальність за виголошене Слово.
Багато письменників втратило відчуття міри. Все, що хочемо, те кажемо. Все, що не відчували, прописуємо і описуємо. А якщо нам бракує делікатности і такту, то ми є вульгарні й нікчемні, зате, нібито, сміливі. Насправді, невиховані й недалекі. Знову повернуся до Богдана Дячишина, цього разу до його книжки «Пережите – перечитане» (К.: Ярославів Вал, 2016. – 264 с.): «Згадав Климента Александрійського: „Писати в книжці про все – однаково, що залишити меч у руках дитини“».
У книжці «Афористичні етюди» (Львів: Апріорі, 2016. - 360 с.) Андрій Содомора серед 106 афористичних висловів латинською мовою розмірковує і над таким: „Quividet, ispeccat…“(„Хто бачить, той грішить“). Здається, це вперше, в такій виваженій класичній формі письменник нагадує основний принцип писання: не зіпсути, а привідкрити: «Отож, варто було тому „першому“ переступити неписані закони доброзвичайності – й годі вже перекрити дорогу тим, хто залюбки йде на переступ“. Від переступу важко втриматися, сливе, неможливо, але якщо не робити жодної спроби, то гріш ціна словам. А що вже говорити про сучасному літературу, в якій, коли нема блуду, то нема й про що читати…
«Поезія. Проза» Андрія Содомори, вибране, яке вийшло ще 2012 року (Львів: Літопис. - 2012. – 720 с.), продовжує традицію Миколи Зерова, Григорія Кочура, Миколи Лукаша, - традицію довершеного поезописання. Бо і в своїй прозі Андрій Содомора – поет. Довершений майстер художнього слова. Чи це у спогадових новелах, образках і медитаціях. Чи в «Думках» - по-содоморівськи виповнених і лаконічно вивершених. Чи в романі-есе «Під чужою тінню», де автор ділиться спогадами про початку свого перекладацького шляху, пов’язаного з навчанням у Львівському університеті, а відтак працею в медичному університеті.
Я не знаю, який Содомора мені імпонує. Содомора –перекладач. Содомора – поет. Содомора – прозаїк. Содомора – мемуарист. Содомора – мініатюрист. Содомора – творець афоризмів. Чи Содомора – ловець Слів.
Але я знаю найголовніше, Андрій Содомора – серед тих творців української культури, яка спирається на латинську строгість і латинську довершеність фрази, і яка в своєму канонічному вияві є неперевершеним взірцем служіння Слову.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2017/02/15/235217.html
|
