Сам не знаю, навіщо, але раніше час від часу заводив у пошуковий рядок Google слово «поезія» –подивитися, в якому контексті нею цікавляться українські користувачі інтернету.
І завжди першим номером з’являлося неминуче – «поезія про кохання». Сідаючи писати цей огляд, я проробив згадану процедуру ще раз, плануючи знову побачити «поезію про кохання» та написати, що от, мовляв, поезія в широкого читача завжди асоціюється з коханням, а тому давайте і ми поговоримо про найліричніші книжки поезії напередодні Дня Закоханих і Виробників Подарунків…
Але – всупереч очікуванням, замість «поезії про кохання», з глибин Google до мене вилізла зовсім інша пошукова фраза: «поезія проти війни».
Оце так удар по концепції матеріалу! Але ж не буду через це писати тепер огляд поезії проти війни? Інша річ, що навіть у любовній ліриці сьогодні навряд чи обійдеться без слідів від снарядів.
Коротше, що б там собі не думали пошукові системи, поезія й далі асоціюється з коханням. А тому напередодні 14 лютого пропоную подивитися, як можна використати в любовних іграх – тобто хотів сказати: в ролі подарунка коханій і/або коханому – нові й відносно нещодавні книжки української поезії.
Читати разом у поїзді: Вікторія Дикобраз. «Необхідне підкреслити» (Смолоскип)
Отже, починається ваша романтична подорож – у плацкартному вагоні на Лисичанськ чи в двоповерховій «Шкоді» на Вінницю. Ви замовляєте чай, дивитесь у вікно, а тоді дістаєте з торби книжку Вікторії Дикобраз «Необхідне підкреслити». І це саме те, що треба. Дух вічних мандрівок, вагонів, колій, трас і автозаправок. Ритм, схожий на стукотіння коліс. І, звісно, не без любовних мотивів:
Між нами різниця, як між вишніми і черешніми:
ти розповідаєш про колишніх – я про теперішніх.
Ти мені гостриш ножі – і я ріжу яблука.
Цей лист’опад – лютий зі смаком патоки.
Ти готовий приймати смерть і мені всміхаєшся.
Я кажу, Бог – це жінка, і Він зі мною погоджується.
Що я, дарма з твоїх рухів складаю азбуку?
Ну ж бо, ходи до мене, земля хитається.
У збірці «Необхідне підкреслити» вистачає й інших віршів, виконаних у різних техніках: через засилля верлібрів чи виключно силабо-тоніки ви не посваритеся. Тут навіть є всілякі візуальні пошуки з розташуванням текстів або з підкреслюванням ключових слів і фраз синіми смужками, що, вочевидь, має нагадувати про назву книжки. Варто відзначити й мінімалістичний симпатичний дизайн обкладинки з ножицями — його виконала сама поетка.
.
Готуватись до наступного побачення: Світлана Дідух-Романенко. «Світла і тіні» (Самміт-книга)
Або так: ви нещодавно познайомилися, провели кілька достоту класичних стриманих зустрічей при каві чи при скромному сухому вині – й тепер, перед наступним побаченням, хочете підготувати свою обраницю (або обранця) до, скажімо, більш активної комунікації. Тут вам стане в нагоді «еротичний» розділ із книжки «Світла і тіні» поетки Світлани Дідух-Романенко. Її абсолютно прозорі вірші не позбавлені, однак, деякої традиційної куртуазності: дарувати їх спокійно можна навіть дівчатам, які у певні моменти люблять казати «будь чемним!»:
Жінка — вічне солоне море:
Море сліз і палкої зваби.
Мовчазна, очима говорить:
От би разом, якбИ і Як би.
От би вихопити твій стогін
Зацілованими губами,
От би глибоко і волого,
Тілосплетено і нестямно.
От би дико, от би магічно
Замикати коло. Жагуча.
Жінка — море, солоне, вічне,
Неминуще і неминуче.
До того ж, вірші поетки часто начинені ще й фонетичними іграми:
Ґудзик за ґудзиком,
милий мій збуднику,
так відкривають жадані листи.
Дихай-не дихаю,
я буду тихою.
Пальці між пальцями.
Пести-рости.
[…]
Пружно-напружено
ти надолужуй-но
згаяний стогін,
пропущений чи…
Дні будуть довгими,
губи вологими.
Дихай-
не дихай,
не дихай!
Кричи!
Насправді в цій книжці ви також знайдете і виразний психологізм, притаманний українській поезії останніх років, і настрій, і темперамент. Будьмо відвертими: щоб читати «Світла і тіні», зовсім не обов’язково готуватися до побачення.
.
Знайти універсальний варіант: «Галерея чуття» (Nebo Booklab Publishing)
Той випадок, коли ви не знаєте, що подарувати, але й схибити не хочете. Для цього є дійсно універсальний варіант – ілюстроване видання «Галерея чуття». Його текстова частина складається з віршів, які стали вже в тій чи іншій мірі класичними. Від Івана Франка й Богдана-Ігоря Антонича до Юрка Покальчука та Сергія Жадана – у такому діапазоні, ясна річ, щось та сподобається. Хоч би й таке:
Плакала вона… натомлену спину
День ховав за дахами дач.
А я з усіх фраз пам’ятав єдину:
— Годі, не плач.
Годі, не плач? Як це дико, їй-богу!
Ой як мертве усе в словах!
Взяти б серце своє — й об підлогу!
— Ах!
Скрикнула б раптом. В одну хвилину
Бачила б версти моїх шляхів…
Горбив день натомлену спину
Над горбами дахів.
Це Євген Плужник. Хоча поміж першорядних класиків у виданні зустрічаються й менш знані поети, наприклад, Борис Олександрів-Грибінський. Є переклади з російських авторів – і тут до болю знайомий набір: Пушкін, Єсенін, Цвєтаєва. Є проза і навіть листування – Коцюбинського з Аплаксіною.
Візуальну частину книги не назвеш ілюстраціями – це повноцінний альбом робіт білоруського художника Андрія Задоріна. У них – концептуальні «архівні» стилізації, символізм, поєднання фотографічності з «дощовою» фактурою, що можна прочитати і як алюзію на окремі тенденції сімдесятих-вісімдесятих років. Одним словом, і очам, і пальцям, і мозку приємно.
Упізнати свою людину: Ростислав Мельників. «Апокрифи степу» (Видавництво Старого Лева)
Книжка, що її можна використовувати як тест: «своя» людина чи ні? Точніше, чи належить людина до таких самих естетів – любителів самодостатньої, складної експериментальної поезії, як і ви? Якщо, звісно, ви до них належите. Адже «Апокрифи степу» (вибране поета від дев’яностих років і дотепер) – вірші багатопланові і вигадливі, такі, що належать до різних естетичних вимірів і поетичних стилістик.
Деякі з них відсилають до мотивів і традицій бароко, інші вигідно розташувались у брутальній сучасності з елементами пост-авангарду. Десь вчуваються відголоски Розстріляного Відродження, а десь – явлені ще в 1990-ті передчуття нинішньої війни: « війна – це суцільний і повний пиздець », попереджає Ростислав Мельників тих, хто цього ще не зрозумів. Також тут ціла купа символічних і метафізичних мотивів, аж до ворожіння. А, наприклад, «Елегія Кохання» виглядає ось так:
І
в
не-бо
Я
Щ
І
Р
К
А
весни
в
п
о
в
з
л
а
.
.
.
Ну, хіба можна не порозумітися з людиною, стосунки з якою зміцнено спільним прочитанням такої книжки?
.
Тусити разом на етнофесті: Сергій Пантюк. «Так мовчав Заратустра» (Смолоскип)
Написав, а потім подумав: узимку ж тяжко з етнофестами. Невдача… Ну, тоді можна приберегти подарунок, наприклад, до наступного Водохреща, яке, до речі, шанує й сам поет Сергій Пантюк, щорічно занурюючись у холодну і, як кажуть любителі цього діла, цілющу воду. В кожному разі, у новій книжці Пантюка «Так мовчав Заратустра», позиціонованій як таке собі вибране, присутні виразні етнічні мотиви та навіть язичницька, магічна образність.
Блакитний час дрімайликами згас,
І небо, обтрусившись від прикрас,
На обрії плете червону фану.
Прозорий місяць пригощає нас
Чарчиною холодного туману.
[…]
Ти танеш, наче сіль у молоці,
Ти – мов жарина щастя на вінці
Сварога, що за хвильку заіскриться.
І перші несміливі промінці
Тепліють вже у лагідних зіницях.
Я не збагну, де сміх тепер, де плач,
Куди судьби спрямований пірнач
Й чому сплелися явір і калина.
Але дивись – стоїть моє «пробач»
На стертих і покаяних колінах…
І – традиційні для цього поета потужний темперамент, гарячий ритм і неймовірно густа фонетика. Словом, даруйте книжку своїй половинці, роздягайте її (половинку, а не книжку) та … сміливо кидайте в ополонку!
.
Уміти чекати: Павло Коробчук. «Хвоя» (Видавництво Старого Лева)
Ви підходите до неї/до нього й кажете:
– З Днем закоханих, сонце! Але твій подарунок буде лише за кілька днів!
– Шо? Чого це?
– Просто книжка поета Павла Коробчука «Хвоя» вже надрукована, але в книгарні прийде лише за кілька днів!
– Клааас!
Так і буде, гарантую. Адже нового Коробчука ми не бачили вже давненько, але пам’ятаємо: в його книжках завжди є щось цікаве. Нові вигадливі метафори. Нові зворушливі історії. Нові ігри в шахи сенсами. До речі, в шахи Коробчук грає незле: пригадую, якось ми займалися цим ділом утрьох із Коробчуком і Горобчуком у вагоні поїзда Київ-Ужгород, шкода, не було з собою книжки Дикобраз «Необхідне підкреслити». І Коробчук щораз так безнадійно перемагав мене й Горобчука, що зрештою запропонував нам грати проти нього вдвох. Але зараз таки не про шахи, а про вірші:
Ми ввімкнули темряву десятиватну,
І довго займалися віршем вночі.
Таку поезію можна тільки стогнати.
Останній рядок заснув на моєму плечі.
Я вранці прокинувся сам, мов порожній папір.
Тебе замість ковдри моєї окутує вже океан.
Але хтось і далі читає наш спільний вірш
й цитує комусь щоночі, на вушко, до ранку.
Тож дочекайтеся «Хвої» Павла Коробчука. «Хвоя» – для тих, хто вміє чекати. І читати, звичайно, теж. Гарних вам читань та інших шлюбних ігор, любі читачі, любі любителі поезії та кохання!
Олег Коцарев
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2017/02/13/085930.html
|
